Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

Підручний кат з озлобленням відрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.

Північна Семіраміда, певно, й не здогадувалася про катівське марнославство, готуючи нинішній «гуманний спектакль». А втім, вона і цього разу думала лише про себе. Не

вдовзі прийде лист від Вольтера, повний визнань і компліментів, а сьогодні їй дякує народ:

— Хвала тобі, заступнице наша!

На шибеницях гойдалися повішені, біля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали ніздрі.

Іван Максимович, здерев’янілий, примерзлий до землі, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кілька годин тому на Кам’яному мості він побачив учорашніх французів і бакалавра філософії, що теж ішли на Болотну площу. Бакалавр підійшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впізнали вчора Калнишевського. Мене поліції не видали — й цим спокутували свій підлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулі разом ішли».

Синельников ще не міг отямитися від цих слів, а вдячний жіночий лемент вторував їм… «Так, так, — подумав, — забрати в народу все і дати йому крихту, за яку він буде по–рабськи вдячний. Забрати мужність і вселити страх. Хвала тобі, заступнице наша…»

З отупіння вивів шепіт: хтось позаду вимовляв біблійні слова тяжким прокльоном:

— Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла…

Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого він учора побоявся підійти, стояв і втирав сльози.

— Петре Івановичу, — покликав тихо.

З–під навислих брів глянули темно–каламутні очі, а складки зморщок на обличчі розпогодилися.

— Майор Синельников? Якими це світами?

Іван Максимович підступив до Калнишевського, простягнув було руки, та тільки діткнувся до його плечей і зніяковіло опустив їх: вчора треба було обнятися, нині — пізно…

— До трону за милостями їду, Петре Івановичу.

— Дай вам Боже щастя…

— А ви?

— Я — від трону. Кожному, видно, приходить час іти туди з надією, по–різному ж вертатися. А ось цей, — Калнишевський показав на ешафота, — ішов, та не вернувся…

— Це страшно, коли все збагнути, — очі Синельникова гарячково світилися. — Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нині — голова на шпиці. І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячності…

— Іване Максимовичу, — перебив кошовий, — а хто з нас не кричав? І я — коли вступала вона на трон… — Він зняв шапку, поклонився, важко було зрозуміти кому — Синельникову чи Пугачову, повернувся й пішов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офіцера.

І Катерині і Калнишу дістався трон — кожному свій — одного року, тисяча сімсот шістдесят другого.

Васал — Петро Іванович Калниш, син удови Гафії з Пустовитівки, що біля Ромна, осяг його на Новий рік; сюзерен — Софія Анґальт–Цербська, дочка прусського генерала Христіана Авґуста із Штетіна — на півроку пізніше.

І васала, і сюзерена висунуло на престол старшинство.

Кошовому Калнишевському віддали булаву на старшинській сходці; абшитований отаман Григорій Федорів–Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний військовий товариш.

Катерину II підвели до престолу офіцери — таємно перед досвітком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого імператора Петра III відвезли під конвоєм до Ропші, що за сорок верст від Петербурга, і там задушили подушкою під час обіду.

Козацька сірома кидала шапки на честь нового отамана на січовому майдані перед Покровською церквою; чернь петербурзька вітала нову імператрицю на Невській першпективі біля Казанського собору.

І тут, і там чекали на добрі зміни.

Холодного грудня 1761 року російський імператор ще безтурботно гуляв залами оранієнбаумського палацу зі своєю коханкою Єлизаветою Воронцовою, не знаючи ніяких тривог; Григорій Федорів–Лантух знав уже, що козацька рада відбудеться без його згоди і військових клейнодів більше йому не віддадуть.

Кілька років підряд січове товариство обирало Григорія Федорова своїм отаманом, чернь прозвала його Лантухом, був бо він товстий, добродушний і простакуватий, проте з року на рік козацтво чекало від нього рішучих дій, та не міг на них спромогтися кошовий. Судив він по–божому, розмовляв по–людськи, пив по–козацьки, чоломкався по–братерськи, а на Орілі пікінерні ротмістри забирали в багатших запоріжців зимівники, а безкінних дейнегів гнали на редути до земляних робіт аж за Конку, а військовий податок зростав з року на рік.