Роман: ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

Славою війну почали, славою закінчили, і кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивої.

Самар–річка невеличка заливає піски, туди їхав вороними, назад ішов пішки…

Наливай, московський шинкарю, пан кошовий має чим платити. Бо в пана кошового того золота — як трави та листу. А не стане дукатів у кишені, то проп’є царицині медалі: всі вони в золоті та діамантах; а забракне царициних щедрот, то маєтки свої, що на Інгульці та Кам’янці, проп’є; а коли й того буде замало, то й усю Вкраїну кине ось тобі на ляду. Наливай, шинкарю, пан отаман ще багатий.

А ви мовчіть, панове французи, а ви мовчіть, ляхи, і турки, і татари, бо один Бог відає, що буде з вами, як не стане славного козацтва.

Калнишевський не слухав більше розмов підпилих чужинців, він ще і ще раз думкою перебігав десятирічну стрічку свого отаманування, шукаючи того кінця, звідки почалася неласка цариці. Чей же служили козаченьки десять років вірно, щоб ті землі свої обрубані та крихту волі зберегти. Кликав цар турецький у підданство — не пішли. Залізняк гінців присилав — одмовили. І десь же воював Пугачов…

А цариця була щедра, як сонце по осені. За Бендери та Ізмаїл — орден зі зображенням власної парсуни кошовому прислала та ще й на георгіївській стрічці, щоб на шиї міг носити; за Перекоп — шаблю у срібних піхвах; за першу дунайську виправу — медаль; за Силістрію платив уже запорожець Грицько Нечоса–Потьомкін — тридцять вісім мідних котлів для всіх куренів прислав: обжирайтеся, козаки, як маєте чим, а за перемогу й мир з турками — то вже дулю з маком.

А з якою парадою, а з якими надіями поверталися у вересні з походу! Бо ж заробили! Полковник Антін Головатий ще влітку подався в депутацію до Петербурга з універсалами Хмельницького на козацькі землі. Тепер уже напевно вволить Катерина козацьку волю і степи, пошматовані сербськими й молдавськими колоністами, поверне: кров’ю заробили собі оту ласку.

Останню похідну ніч ночували над Базавлуком навпроти Зеленої могили, а в неділю гарматною стріляниною зустріла Січ звитяжців, і Службу Божу священик Володимир правив, тільки писар Іван Глоба був невеселий.

По церковній відправі подав кошовому листа від Антона Головатого, і чорніло смагляве обличчя отамана, коли читав того листа.

«Ясновельможний пане кошовий, — писав полковник, — турецькі й персидські шалі, дамаські матерії й хутра, бочки меду, ковбаси, сало, балики, дніпровська щука, турецькі червінці — все віддано Нечосі. А він невдоволений, бо коня татарського, такого, щоб козакувати годився, ти не прислав йому. Погода тут похмура, усі сидять в «потьомках». І чутка ходить, щоб нашу Палестину розділити між петербурзькими панами, як по Писанію: «розділиша ризи і меташа жребій».

Мчав Калнишевський до столиці з двома аргамаками ублажати всесильного сіромаху з Кущівського куреня. Найми–лостивіша виїхала до Москви, генерал–аншеф за державними справами не мав часу прийняти кошового. Аргамаків забрали слуги Потьомкіна: «Йому тепер не до вас, з Пугачовим тяганина».

І ще ад’ютант Каменський сказав Калнишевському на прощання:

— Гнівається на вас Григорій Олександрович, що сваволять козаки і на Дніпровську лінію до землекопних робіт не йдуть.

— Та яким це правом на наших вольностях фортеці будують? Я про це й хотів у його сіятельства…

Усі дістали плату — хто яку заробив. І ти чекай на неї, отамане, вона ще в табакерці Потьомкіна. Чекай і вір, як вірив дотепер. А йому залишилося ще один раз чхнути. Поодинці легше. Спочатку гайдамаки, потім — яїцькі козаки, тепер…

«Чому козацтво не підтримало Пугачова?» — долинуло з другого кінця шинку французькою мовою, і глухий стогін вихопився з грудей кошового. Завтра Омеляна Івановича на страту… «Чи я цього боявся? Ні, смерті не боявся ніколи. А може, коли б пішов на злуку з Пугачовим, то й страти завтра не було б? Або — дві…»

І пригадався Калнишевському сон, що приснився на сьогодні в холодному трактирі. Підійшов до нього кат у червоному каптурі зі закривавленою сокирою і спитав:

«До якої смерті готовий?»

«Я ще не маю вмирати».

«Маєш умирати. При якій смерті не застогнеш? На палі проситимеш пощади?»

«Ні!»

«Четвертування боїшся?»

«Ні!»

«До скону в темниці готовий?»

«Ні…»

«Виберемо тобі найтяжчу смерть!» — зареготав кат і щез.

Калнишевський прокинувся з хмільної задуми. Хтось у чорному сурдуті зупинився перед його столом. Підвів голову.

— Чолом тобі, кошовий отамане, — промовив тихо незнайомий, ледь освітлений скупим світлом зі замерзлого віконця. Отаман приглядався до молодого обличчя незнайомого і силкувався збагнути, звідки цей свійський франт може його знати.