Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

— Слава отаманові! — закипіла юрба, полетіли шапки вгору, і довго не міг угомонитися майдан.

— Я велю, — голос отамана зазвучав крицево, — тримати шаблі гострими, а порох сухим, велю орати незаймані степи і звелю карати кожного, хто посміє порушити наші порядки чи противність чинити кошовому.

— Будь здоровий, батьку! — знову хором відповіло товариство.

А коли гамір притих і козаки знову почали товпитися коло бочок, до Калнишевського підійшов непоказний молодий сіромаха, білявий, веснянкуватий, у полотняних шароварах і короткому каптані з телячої шкіри. Очі його світилися, він побожно дивився на кошового і тихо проказав віншування, що мало прозвучати голосно на козацькій раді:

— Дай тобі Боже лебединого віку і журавлиного крику…

Калнишевський скупо усміхнувся до молодика й далі дивився у натовп, радіючи зі своєї влади над людьми, з їхнього довір’я, та слова сіромахи, щирі й наче болісні, відлунилися у серці; ще раз глянув на нього, спитав:

— Хто ти такий і звідки?

— Я Панас Тринитка, записаний у компуті Титарівського куреня, недавно прибув на Січ. Утікач я, зі Слобожанщини. Там уже нема козацтва. Там козаки стали гусарами й уланами. А тебе, певно, сам Господь послав товариству.

— Йди з богом, Панасе, — мовив ласкаво кошовий. — Або постій. Випий за моє здоров’я. — Він простягнув руку до чопового, що розливав горілку, взяв два кухлі, один подав Панасові й цокнувся з ним.

Забриніли кобзи, злетіла пісня над майданом. Кошовий ішов до військової канцелярії, а в мозку теплилися слова: «Дай тобі Боже лебединого віку» — вік лебедя довгий — «і журавлиного крику», — кричить–бо журавель тільки на волі… Та водночас було чомусь тривожно: може, то від тієї пісні, що вже лягала тугою на синюваті сніги:

То була шалена ніч — одна із двохсот ночей, що їх мусила пережити зі своїм тупим чоловіком Петром III Софія–Катерина, вихована на філософських працях Монтеск’є і на домашніх уроках професора Києво–Могилянської академії Симона Тодорського.

Непоказний рябуватий солдафон Петро покинув гратися олов’яними солдатиками і муштрував тепер живих, переодягнених у гольштинські мундири. Юний цар на очах колись всесильних вельможів перетворював столицю Московії на військовий табір і мріяв зробити це з усією країною. Він не шкодував ні простих, ні шляхетних: під його особистою командою навчалися стройової підстаркуватий дипломат граф Микита Панін і президент Академії наук, гетьман України Кирило Розумовський. За його наказом з ранку до вечора муштрувалися Преображенський та Ізмайловський полки, а в їх лавах, між іншими, брати Орлови — капрал Олексій і цальмейстер артилерії Григорій.

Заплакана при своїй подрузі Дашковій, дотепна на балах, владна під час змови з Паніним і Розумовським в Аничковому палаці, нестримно хтива у спальні з Орловими, Катерина чекала на цю ніч й усвідомлювала, що вона буде для неї неповторно щасливою або ж непоправно фатальною, як ніч із казок Шехерезади.

Кажуть, що вдосвіта 28 червня 1762 року, коли капрал Олексій Орлов безжалісно батожив скороходів, запряжених у карету, в якій утікала з Петергофа до казарм Ізмайловського полку майбутня імператриця, — у колесі карети відкрутилася гайка. Важко вгадати, що трапилось би з претенденткою на престол, якою була б, зрештою, доля Росії, України, Польщі, Туреччини, Криму, якби та гайка відлетіла. Та запримітив небезпеку, що загрожувала таємничому екіпажеві, самотній вершник. Він мчав до Петергофа навперестріч Петрові III, що мав цього ранку прибути з Оранієнбаума до законної дружини Катерини на святкування свого тезоіменитства, — мчав, щоб попередити царя про змову. Шляхи Божі незвідані: він попередив про небезпеку Катерину. Карета зупинилася, Орлов зіскочив з козлів, прикрутив гайку і погнав скороходів далі, а вершник згаяв час і розминувся з царем. То був підпоручик Василь Мирович, якому через два роки цариця звеліла стяти голову на Ситному ринку — навпроти воріт Петропавловської фортеці.

Кажуть, що на варті біля казарм Ізмайловського полку стояв солдат Микола Новиков. Ніхто не може вгадати, яким трибом пішла б політична машина світу, якби вартовий зупинив Орлових і Катерину, замість того щоб привітати їх «на караул». Катерина II згодом віддячилася Новикову — запроторила його на п’ятнадцять літ до Шліссельбурзької фортеці.