Роман Іваничук: Четвертий вимір. Шрами на скалі

Знав: сьогодні ввечері він попрощається з народом і попросить, щоб «Боян» проспівав йому пісню «Чорна рілля ізорана» — замість реквієму. І все… Робив без віддиху, а зроблено так мало, і інших зігрівав, аж накінці не стало у власнім серці запалу ні віри…

Але день виростав, розпускався білою півонією, чулися кроки на вулиці, голоси, гуркіт — і нічні примари тікали в невість, поступаючись перед буденною звабою дня; крізь відхилене вікно вливався до кімнати вологий свист дрозда — десь він там, на старому каштані за дорогою, вперто й невтомно компонував свою вранішню пісню, і від цієї творчої наполегливості птаха у Франковій душі ставало щораз затишніше: світ житиме й без нього, світ вічний — і завжди створюватиме свою пісню чорний дрізд, і будуть народжуватися нові поети; велике щастя мав той, хто, з пітьми невідомого прийшовши, встиг до вічного життя додати частку свого подиху й тим відкупитися від забуття; щасливий той, хто над безоднею нірвани зумів побачити медовий щільник, спожити краплю меду мудрості, а решту передати людям. Хапайте квапно краплі ті, брати…

Франко вдягався. Вдивлявся у синяву літнього неба за вікном, до нього дотикалося тепло світу, зігрівало, й він відчув, як починає обсипатися з його душі чорний накип пережитого горя, немов під ковальським молотом окалина із залізного бруса. Дрізд уже заливався, знайшовши свою мелодію: справжній поет серед птахів, він вітав кожен день іншою піснею, бо день нинішній не подібний на вчорашній: вчора тлів, мов Лазар, я в горя домовині, що це за нова зоря блисла мені нині, і чому цей весняний вірш, зринувши з глибин десятків років, звучить по–новому й оновлює мене, як пісня птаха новий день?

Почув, як дужчають у нього руки, здивувався й незмірно зрадів, що може їх підвести й розправити ними на голові скуйовджене за ніч волосся; голос дрозда доливав у кволі м’язи силу, а в змучене серце — бадьорість; дивний голос м’я кудись кличе тут–то, ген–то, встань, прокинься, пробудись, vivere memento!

Тож здалося на мить Франкові, що цих сорока літ праці ще не було, що він лише розпочинає входити в них, тільки й того, що знає, як вони протікатимуть. Проте був готовий знову їх пережити від початку до кінця, не виминаючи жодної п’яді, і це втішило поета: не відчув страху, лише надію на радість життя. Благословенна мить оновлення!

Що мене нині жде, чому бентежні передчуття тривожать серце?

Хто так спозаранку стукає у двері? А–а, напевно, майстер Голембйовський.

— Увійдіть…

Чотири жінки в темних сукнях заходять до кімнати, Франко не бачить їхніх облич, тільки вінок терновий, який вони йому підносять, тримаючи з чотирьох боків, а на вінку — китиця білих троянд.

— Чому вінок терновий? — запитав.

— Бо тернова ваша слава, — відповіла перша жінка.

— А ця китиця білих рож?

— Це ясні хвилини у вашому житті, — сказала друга жінка.

— Не було їх стільки…

— То хай ця хвилина буде одною з тих білих троянд, — мовила третя жінка.

А четверта мовчала.

Франко глянув на неї — і впізнав.

Львів — Урич — Коломия,

1984 —1986 pp.

З глибин ( лат .).

Пан, дядько ( груз .).

Базарний злодій ( груз .).

Пані, господиня ( груз .).

Похідна пекарня ( груз .).

Дорогу! ( груз .)

Грузинське вітання, дослівно — перемога.

Ремісник ( груз .).

Мусульманський вівтар.

«Житіє Грузії», літопис.

Де добре, там батьківщина ( лат .).

Воєначальник ( груз .).

Дрібний дворянин ( груз .).

Пельмені ( груз .).

Постолами ( груз .).

Дрібна грузинська монета.

Цитати з «Витязя в тигровій шкурі» подаються в перекладі М. Бажана.

Начальник цеху ( тюрк .).

Де зможу я тебе пізнати, нескінченна природо? Тебе, душе, де? Ви джерело всього життя, від якого залежить земля і небо. Туди моя душа прагне. Ви нуртуєте, поїте мене і не вдовольняєте моєї туги ( нім .).

«Про помилки і про правду» ( франц .).

Азербайджанські й грузинські опришки.

Поема Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» в дослівному перекладі з грузинської звучить: «Одягнутий в барсову шкуру». Микола Гулак називав поему «Барсова шкура».