Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Після публікації статті «Поет зради» я зайшов до редакції «Kuriera», та не встиг дійти до свого робочого стола, як ображені польські патріоти повставали, один сказав: «Pan tu nie masz miejsca» [72] Немає тут для вас місця ( пол .). , і з усіма вийшов до сусідньої кімнати й Каспрович…

Я гамував свій біль пером, накликаючи на себе нові лиха; виповз терном на узлісся, назавжди перемінившись у нього, і в ліс мені не було вороття: мусив своїм колюччям захищати той ліс і себе — я йшов до твору, який мав розкрити й виправдати мій чин.

«Усі ми плем’я сонне і боляще…» «Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий…» «Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами, ви парфумовані плебеї в фраку…» Я писав поему «Похорон», а знав, що має прийти до мене твір розважніший і глибший. Я записував до блокнота фрази, які навіювалися передчуттям бурі: «Степом проходила буря, та в тій бурі не було Єгови… гуркотів грім, та в тому громі не було Єгови…» Хтось нашіптував мені біблійними словами: «Не можна бачити тобі лице моє, не житиме людина, що бачила лице моє» — я чув, як наближається до мене божество творення, і я бажав його уздріти ціною життя. До мене добиралася недуга, ночами притишені голоси провіщали мій кінець, і я приймав віщування… У мене й сьогодні немає страху перед смертю: в людства відмирають тільки зношені клітини, й оновлене енергією тих клітин людство стає сильнішим і безсмертним; я просив у мого бога творчості дати мені час і снагу написати свій найкращий твір — ціною подальшого життя. І коли це сталося, божество почало нещадно відбирати в мене плату, залишаючи на дні душі черепи стовчених мрій, кістяки нездійснених планів, трупи обманутих надій. Чи окупив я ці жертви «Мойсеєм»?

Думки, які ще якусь годину тому, підхоплені грайливим вітерцем, втікали від Франка, даючи відпочити його мозкові, тепер, відбившись від тюремної стіни, невідступно йшли за ним, гоготіли, вкривали хмарою. Франко втомився думати, до того ж замерз: з Ринку потягло холодним вітром, ураз захурделило. Біля входу до ресторації заступила йому дорогу чиясь постать, Франко обійшов її, відчинив двері; з ресторанного вестибюля потягло теплом і лоскітливим запахом кави. Важко піднімався сходами наверх; біля гардероба зустрів його кельнер, холодно вклонився й повідомив, що ресторацію за півгодини замикають; кельнер поводився зверхньо, проте великодушно погодився подати філіжанку гарячої кави.

Франко струшував із себе пальто — кельнер не квапився допомагати; пальто впало на підлогу, й аж тоді потеплів у кельнера погляд — він підняв пальто, зняв з клієнта шапку: «Вибачайте, пане Франко, ледве впізнав: ви весь у снігу. Сьогодні бачив вас у залі Ощадної каси, йшов–єм на службу, а народ туди валив, я думав, що то загостив вельможний архікнязь, то вже і вас трохи послухав. Ви дуже подалися, на радикальному вічу, з десять років тому, виглядали–сьте ліпше. А що вже народу, пам’ятаю, було тоді — і все репаний мужик, якому враз отворилися уста: простіш хлоп став поруч з вами за трибуну й прорікав революцію… Я не бунтар, пане Франко, але той здвиг захопив був і мене… Сідайте, сідайте, я зараз подам каву, та засиджуватись не зможете, це вже від мене не залежить, — кельнер був збентежений — відходячи, бурмотів сам до себе: — Що за день на такі гості, що за день?»

У ресторанному залі було мертво. Не тихо, а мертво. Вікна завішані білими шторами, біля входу став непорушний, мов статуя, метрдотель, на столах у вазах червоніли сухі безсмертники. Франко сів за той самий столик, за яким сидів колись з Ольгою; на столику теж мертвотно красувалися цвинтарні квіти. «Кого це ними вітають? Таж не мене». Франко силкувався викликати в пам’яті мелодію вальсу Воробкевича, щоб іще раз згадати останню зустріч, але не воскрес жоден тон, не зринула жодна рисочка образу коханої — все вмерло в цьому залі, прикрашеному похоронними квітами.

Схилив голову, і на мить йому здалося: він приїхав у Нагуєвичі, щоб підняти з дна криниці ключі, які опустив на дно ще дитиною, — може, вони повернуть йому здоров’я. Стоїть над криницею, до останньої рури засипаною глиною; люди чомусь поховалися по обійстях, хоч і впізнали Яся Франка; і враз над ним у високості зареготав велетень, з яким він колись став на прю: «А що, всихаєш? Бо не знаєш, як вийти з нетрів, у які я тебе загнав! Тобі здавалося, що ти переміг мене, а я відібрав у тебе ключі, і ти ніколи не вийдеш з клітки твоєї гордині на волю, все умре разом з тобою, жодне слово не випорсне, бо ключі там, під дванадцятьма рурами, повними глевтухи. Ти хочеш, щоб люди розкопали криницю, а вони он ховаються — бо хто зважиться добувати воду, в яку вдарив грім? Та вода може стати вулканом, а народ хоче жити в спокої! О, якби ті ключі хтось відкопав, то повернулась би до тебе й до людей колишня сила!»