Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Здається, тоді я вперше зрозумів, що настала пора комусь одному з усього мого народу виступити вперед, щоб спрямувати його похід до свободи, і це маю зробити я… Своєю відповіддю я викликав на поєдинок сильнішого за мене ворога; знав, що на мене посипляться удари, які треба буде витримати, мало того — що я сам спрямую їх на себе, накличу, щоб розпочати бій.

«Ще не відомо, що важливіше, ваша світлість, — моє викладання в університеті чи використання привселюдних трибун для проголошення ідей радикальної партії… Та не в цьому річ: якщо послухатися вас, то все життя доведеться мовчати: нині побоїшся втратити посаду, завтра — що не запросять на бал, післязавтра чекатимеш на орден. А потім, коли нащадки спитають, що ми робили протягом свого життя, нам доведеться відповісти одним словом: боялися».

І як тільки я зважився вийти вперед, ті удари посипались на мене один за одним — щедрі й нестерпно болючі; мені довелося зрозуміти, що мій проводир — то не ліванський кедр, розлогий і пишний, а наїжачений колючий терен, якому призначено виповзати на узлісся, першому приймати удари рубачів, бути топтаним, зневаженим, якому ніколи вже не заховатися в затінок, він мусить витримувати стужу й спеку, розцвітати в заморозки й плодоносити терпким плодом…

На переломі 1896–1897 років на мене, мов на жебручого старця, напали два пси — вибори й хвороба. Я кілька місяців не виходив з темної кімнати, диктуючи дружині «Мій Ізмарагд» — записував у притчах досвід свого життя. А тим часом виборці четвертої курії округу Перемишль — Мостиська йшли голосувати за свого посла до парламенту — Івана Франка; мені потрібна була трибуна, та Бадені й цього разу не допустив мене до неї… Повз мої вікна жандарми гнали до тюрми збитих до крові селян у кайданах, хто встиг втекти від урн — забігав до мого помешкання, щоб заховатись; мої сподівання на співпрацю з польським панством розвіялися, в пресі мене назвали Валленродом, який підступно втиснувся в польський стан, щоб шкодити ізсередини, а тоді я кинувся на своїх противників з двома статтями. «Ви самі Валленроди, — вигукнув я в статті «Поет зради», в люті своїй посягаючи на польську святая святих — Міцкевича, — і ваші пророки годують покоління отруйними плодами, вважаючи зраду патріотизмом!» Можливо, й переборщив, та не шкодував — я і своїх — звернувся й до українських псевдопатріотів із статтею «Дещо про себе самого», щиро признавшись, що не люблю ні їх, ні їхньої Русі. Колись так Петро Чаадаєв накинувся на своє оточення у «Філософських листах», різниця лише та, що його слухали дами, обвішані брильянтами, сенатори й генерали, а мене — селяни, робітники й студенти, і не вони злякались моїх слів, а правовірні українські обивателі. Отож Юліан Романчук назвав мене Геростратом, а вшехпольські паничі віталися зі мною на вулиці голосним «тьфу!»

Та найбільше заболіло й болить досі інше… Здавалось, ніщо не могло роз’єднати дружбу між сином коваля з Нагуєвич і селянським сином з Куяв Яном Каспровичем. Рани наші сльозилися однаковим болем; його родаків на Познанщині онімечували пруссаки, а в Галичині шляхта ополячувала моїх братів, і він, і я запізналися в юності з тюремним комфортом; і позичав він мені фрак на габілітаційну лекцію, і кумом був, а коли ми з Каспровичем і Трушем вибралися нарешті до Винниківського лісу…

Єдиний Каспрович знав, що означала для мене та моя маленька радість — потаємне й чисте, мов сльоза, озерце з рибами: я розповідав йому про молодого лінивого сома, що хропе в білому піску, про червоноперих кленчуків і вусатих небоязких коропів у осоці; Каспрович уважно вислуховував ті мої розповіді й усміхався, радіючи моєю втіхою, і коли ми одного літнього дня, раніше вийшовши з редакції, подались–таки до Винниківського лісу, він, побачивши на другому боці вулиці Івана Труша, покликав його: «Ходи з нами, намалюєш Франків ставок…» У лісі я з тривогою в серці пішов попереду: хоча б не зблудити, скільки років минуло відтоді, як я знайшов те озерце; ми пробиралися крізь грабовий лісок, він був прочищений, і це мене до решти стривожило: сюди вже приходили люди! Ми сповзали крутим спуском донизу, я вдивлявся, та не бачив синього дзеркальця; побіг по дну яруги і врешті зупинився над великим кругом рудого гірчака, що покрив дно колишнього озерця; береги довкола осунулися, а на брудному піску виднілися розпластані кістяки риб… Уперше тоді затовклися в моїм мозку слова: «Тату, тату, нам зимно тут, зігрій нас, лиш дихни теплом, що з серця йде!.. Де я тепла візьму вам, небожата?..» Я схилився до Яна, він узяв мене рукою за плече, стиснув, і в моїм серці вгамовувався пекучий жаль…