Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

«Брешеш, — прошепотів Франко, — хоча й довго вже втішаєшся з нашої немочі… Ти реготав наді мною і над усім народом десять літ тому, коли на Стрілецькій площі у Львові військо розстрілювало демонстрацію мулярів і лилася кров, а в моїм серці зродились тоді віщі слова, які вирвалися з тюрми моєї душі на волю й перестали бути моїми, і народ повірив у них, жити ними почав: «Ще момент — і прокинуться всі з остовпіння тупого… задуднять — і пустині пісок на болото замісять», — тоді народився мій «Мойсей», і я переміг тебе, злий вороже!»

Кельнер подав каву, нагадавши Франкові ще раз, що за півгодини ресторацію замикають.

Що можна згадати за півгодини — як прийшов до нього образ Мойсея?

Це трапилося дуже просто, в одну мить, тільки йти до нього треба було все життя.

…Мозок натруджено працював, почало мучити безсоння, вночі причувались то скрадливе стукання у вікно, то теленькання дзвіночків або ж бренькіт мухи в павутинні, — світ наповнювався хаосом звуків, і були вони то гнівні, то благальні; поетові потрібні були ті й ті: громові — для заскорузлих черствих сумлінь, благальні — для зневірених душ; він збирав їх усіх до скриньки своєї пам’яті, там вони складалися в рядки, з яких виліплювався образ провидця, імені якого поет ще не знав.

Франкові потрібен був поштовх, чиясь порада, та ніхто не наважувався втручатися в його світ: нещадні удари зробили Франка замкнутим, відлюдькуватим, і лише Труш, метушливий і безпардонний, умів виводити Франка із шкаралущі самотності; Франко не раз говорив молодим поетам: «Ви сердитеся на Труша за те, що він є, але уявіть собі на мить, що його нема — як ви розлінивіли б!»; Труш якось прийшов до Франка й витягнув його з хати — на малярську виставку в Народному домі.

Тут я знайшов те, чого так довго шукав. Із фронтальної стіни виставочного залу глянув на мене пророк, який сходив із скелястих гір з кам’яними скрижалями у високо піднятих руках. Сповнений незламної волі старець, освітлений сонячним промінням, твердо ступає кам’янистою дорогою — обличчя натхненне, в очах гордість і впевненість, а біля його стіп звивається змія — символ мудрості.

Була це картина Корнила Устияновича «Мойсей».

Я нарешті знайшов символ. «Схиліться, небеса, — проказав біблійний пророк, — і ти, земле, слухай слова з уст моїх. Нехай же як дощ ллється наука моя, як рясні краплі на траву, як буйна злива на гаї…» Я відчув, що устами цього пророка зможу звернутися до свого народу, який повинен мене вислухати: я ж весь вік свій, весь труд тобі дав у незломнім завзятті… Впевненість Устияновичевого Мойсея сходила на мене, я ще раз окинув оком монолітну постать пророка з голови до стіп, і в ту мить побачив, як заворушилася змія, змінивши враз свою мудрість на підступність, засичала голосами Датана й Авірона: «Чого тобі ще треба від людей, іди від нас. Хіба мало тобі, що ти нас вивів із землі, медом і молоком текучої, з теплого затишку — в голодний степ, де кожного дня треба натужувати мозок у пошуках поживи, мало тобі, що розбудив нас із солодкої дрімоти й примусив уздріти нашу убогість, — ще хочеш і панувати над нами?» І кинув мій Мойсей, зрозпачений і зболений, об землю скрижалі, й розбились вони вдрузки…

Я ще раз глянув на картину і вже не вірив більше образові Устияновича. Так просто й без мук, почувши глас Божий, пішов його Мойсей на гору Сінай, узяв готові скрижалі з написаними на них заповітами й, не додавши до чужої мудрості ні краплі своєї мислі, в поті чола зродженої, віддав їх людям, а люди безмовно увірували Мойсеєві й подались за ним одностайно в країну благоденства. Неправда це. Де ж печать труду на пророцькому чолі, чому не похилилась у нього спина після довгого й важкого ходу на Сінай, куди поділися враз Датани й Авірони — уособлення рабської покори, заздрості, лінивства й злоби? Самі вступилися Мойсеєві з дороги, розтанули під отим сонячним промінням, що так щедро ллється на праведну землю з–над скелястих гір?

О ні! Не встигне ще пророк узяти ті скрижалі з вибитими на них словами, що закликають проливати кров і піт за волю, як підуть вони, темні й страшні демагоги, топтати їм дане долею благо, і аж тоді, коли розіпнуть пророка, перелічать йому кості, розчавлять, відберуть силу тіла й духа, аж тоді втямлять, що без проводиря жити не можуть, і лише після його смерті почнуть збирати кусні розбитих таблиць, складати їх докупи й відчитувати пророчу науку.

Ні, не таким буде мій Мойсей: за життя він згорбиться, зігнеться, тричі зневіриться, скрижалі в серці заховає, щоб не пропали, допише їх останніми краплями крові свого серця й залишить на горі Нево, щоб тоді, коли по його слідах підуть розбуджені ним люди, мов за матір’ю діти, могли знайти їх і набратися з них сили й віри перед битвою.