Роман Іваничук: Четвертий вимір. Шрами на скалі

«Зі мною ті добродії розмовляли — і не раз, шановна пані», — уклонився Зіті Франко й попросив метрдотеля подати пальто.

«Та що ви, що ви! — замахав руками архікнязь. — Мені аж тепер стало цікаво розмовляти з вами. Я вже зустрічався з селянами, урядовцями, а з поетами ще ні… Метрдотель, подайте нам вина! Почекайте… ви що п’єте, пане Франко?»

«Я не п’ю».

«А все–таки… Яким напоєм ви почастували б ваш народ на великому святі? Кажіть, замовляйте…»

«Яким напоєм почастувати народ?.. Чистим підкріплюючим вином чи, може, наркотиком для приспання? Що за питання? Певне, що вином, я наркотиками не шинкую».

«Колосально!.. Традиційна розмова володаря з поетом, класичний сюжет… Ви знаєте, напевно, поему «Співець» нашого великого Гете: король хоче нагородити співця за пісню золотим ланцюжком, а він…»

«А він воліє співати за пугар вина… В нашій історії є складніший сюжет: князь Данило вбиває співака Митусу за те, що той не хотів служити в тяжкий для краю час».

«І на чиєму боці ви стоїте?»

«Народ їх сам розсудить, ваша ясновельможність».

«Що ж, народ розсудить і нас з вами, пане Франко».

«Так, тільки вас судитиме ваш, а мене мій народ. Ви вернетеся у свої краї, ми зостанемося тут».

«Правда, правда, — спісніло обличчя в архікнязя. — Я вже закінчую свій урльоп у милій моєму серцю Коломиї, незабаром повернемось до Відня».

«Щасливої дороги!» — вклонився Франко і ступив до дверей.

«Постійте, — зупинив його архікнязь. — Ви не могли б пояснити мені, чому вас рутенці називають своїм Мойсеєм?»

«Народ жде вождя», — відказав Франко й подався сходами вниз.

Почув за собою архікнязеве: «Постарів мій батько, надто добрим став, а їх давити треба», — і відповів йому в думці: «Не встигнеш… Будеш ти, мов розчавлений черв, що здихає на шляху».

Хвилева бадьорість минула, розмова з архікнязем виснажила Франка — відчув, що слабне. На вулиці вдихнув холодного повітря, сперся об стіну.

«Тату, що з вами?» — підбіг до нього Андрій, який весь час ходив за батьком слідом і чекав тепер на нього біля входу в ресторацію.

«Синку… Вірний мій хлопчику, — зітхнув полегшено Франко. — Як добре, що ти тут. Що я робив би без тебе?»

…Стефаник урешті насмілився підійти до Франка.

— Пане доктор, — сказав, — ми засиділись у вас, а ви втомлені. Мене просив Гнатюк… Я повинен переконати вас, що від ювілею вам не можна відмовлятися. Не маєте права…

— І я з цією місією прийшов, — підвівся Грималюк. — Як не парадоксально, мене теж уведено в ювілейний комітет.

Франко відказав упалим голосом:

— Ви зрозумійте й мене… Мені не до паради… Син мій, Андрій, тяжко хворий…

У той мент тихо прочинилися двері, до кабінету увійшла Ольга Федорівна, очі її були темні й запалі, вона довго дивилася на присутніх, ніби дивувалася, що вони можуть так спокійно сидіти й розмовляти.

— Хворий?! — прошепотіла сухими губами. — Він мертвий… Мертвий!

Звільгле за ніч ріще розгорялося неохоче, Адріана роздмухувала ватру, терла зап’ястям очі — може, й умисне так робила, щоб приховати сльозу.

— Ви не змогли інакше, — промовила тихо. — Та й не можна — інакше…

І все ж дивилася на мене з докором, а може, то в її очах тінився жаль за чарами купальської ночі, яка ніколи вже не вернеться, будуть інші, але не ця; або — що закінчилася цілонічна розмова, котра теж ніколи не повториться; можливо, то була й полегша, що все–таки закінчився наш важкий діалог.

Я пильно придивлявся до її втомленого, позначеного прожитими роками обличчя, щоб зрозуміти, що саме таїться в ньому, і враз побачив, як з нього виходить інший образ, дуже подібний до Адріани, але інший — з–перед років, і я спіймав себе на думці, що це обличчя я вже колись бачив — у молодості а чи уві сні; може, до вчорашнього знайомства я мріяв, щоб саме така незнана жінка вислухала мене; нове обличчя виступило з Адріаниного, мов метелик із лялечки, й було ефемерне, як метелик; з’ява ця була подібна до того вітрильника на морі — і вона раптом зникла, залишивши в мені слід краси, яку я буду віднині знову шукати…

Адріана не знала, що я побачив у ній, вона, не відриваючи від мене свого тужного погляду, спитала:

— І це вже все?

Мені стало шкода закінчувати розмову, хотілося бодай на мить її продовжити, і я сказав:

— Ні, не все. Буде ще —

Третього липня 1913 року Іван Франко прокинувся від свисту чорного дрозда. Боліла голова. Вночі мучили кошмари й крізь сон вчувалися Лесині слова: «Коли мене покличе янгол смерті, я чую — вже його недовго ждати», та проминула тяжка ніч, і поет зрадів пташиному співу, що сповіщав народження нового дня.