Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

І один, і другий були його часткою, витвором, дітищем, але не ним; вони, до того ж, заперечували його фізичну сутність, бо створені були для того, щоб жити після смерті автора; вони заперечували й один одного, бо мусив загинути Темера, щоб народився Мойсей.

Франко впізнав Темеру і схлипнув з радості — так плаче осиротілий вітець, побачивши уві сні своє померле дитя; Франко вмить втілився у нього, відчувши пекучу жагу молодості; йому самому дивно стало, що він не боїться — ні, навіть бажає зайти ще раз у смердючу камеру, в якій сидів більше тридцяти років тому, й розпочати знову своє сходження від прогнилого матраца на тапчані в колишній судовій тюрмі до підніжжя з білого каррарського мармуру, на якому височить мікеланджелівський пророк. Франко розумів, що це блюзнірське бажання, що навіть він сам не має права допускати й думки про можливість нинішнього ув’язнення Франка, та й нереальним було б це бажання, бо той, кому велено стояти на п’єдесталі, не може одночасно гнити в тюрмі; але він хотів ще мить побути в іпостасі Темери, й утримала його в ній надлинула враз тиха мелодія, така знайома й рідна, мов жебоніння весняного струмочка біля вітцівської хати, — Франко прислухався, упізнав і зовсім не здивувався, що крізь десятки кварталів і крізь десятки років так виразно долинає з ресторації Ціти мелодія Воробкевичевого вальсу.

Злились тоді два образи, на які він розполовинився — Темери й Мойсея, — в один, його власний, і знову Франко впізнав себе — старого й змученого, спертого плечем до стіни коломийської тюрми; він мусив іти звідси, та не мав сили відштовхнутися від муру, і тут йому на допомогу прийшла з прірви минулого жінка, яка ніколи не старіла, молода попадя з Белелуї — Ольга Озаркевичева. Вона підійшла до муру, подала коханому руку — рука у Франка стала сильною й цупкою — і тихо вивела з пастки на замерзлий Рамлярівський став. «Воскресни, мій тихий раю, моя туго молода», — прошепотів Франко, й вони пішли по міцному льоду; рибалки зникли з Рамлярівки, щоб не заважати любові, яка, виминаючи зрадливі ополонки, проходила своїм останнім шляхом у хвилинах щастя золотого.

Я хочу забути… Ти знаєш те зілля, воно росте всюди на луках, розварений його корінь, мірно зажитий, поволі вбиває тіло, відбирає ясність мислення. Я заварив його й донині тримаю у плящині: вперше хотів випити, коли ти вийшла заміж, удруге — коли пам’ять покидала мій мозок; я не зважився це зробити, та хтось таки напоював мене: недавно я дістав із шафки ту плящину, глянув — отрути зосталося на денці; видно, життя само розмірено вливало в мене той напій, щодня підносячи до губ моїх затроєний пугар».

«Як ти змучився, Івасю… Скільки зморщок на твоїм чолі, скільки ран у твоїм серці… Ти з романтика став пророком; яке щастя, що не послухався моїх порад, не покинув святого діла — ким би ми були тепер без тебе? Хто ж після мене був провідною зіркою твоїх змагань?»

«Ти… Ти була завжди тією межею, до якої я простував працею, вірністю й чесністю. І зосталась».

«Добре, що ти не вбив свою мрію. Може, для неї мене призначив Бог. Нічого більше я не змогла… Та хіба цього мало? Кого б ти любив, якби не було мене? Ти б розпорошував своє жагуче почуття, маліючи й розтрачуючись марно… Та була я — твоя любов, і ти йшов весь час до мене, як у свою будучність, і постарів у ній, я ж, бачиш, залишилася молодою, бо в мене тієї будуччини не було».

«Якою ти стала б, якби розділила зі мною життя? Покажись мені, старенька Олю».

«Нізащо… В мене залишилася одна мета — зберегти в тобі свій молодий образ, я все роблю для того, щоб не постати перед тобою в шрамах мого життя. Яка це мука — проходити повз тебе, бачити й не признаватись, та в цьому сенс мого існування. Я повинна до твого скону бути тобі Лелією. Прости… Ти ж сам просив: «А як часом послабне моя сила, і серце в груді біль зціпить пекучий, і людська злість зморозить кров у жилах, то човник м’я перенесе летючий — твоя любов підніме м’я на крилах, аж поки вал не зломиться ревучий».

«Спасибі, Олю. Твоя любов і нині при мені. Без неї я не зміг би жити».

«Тебе сьогодні здолали сумніви, Івасю, тому я й прийшла. Після останньої нашої зустрічі в Коломиї ти більше не бачив мене. Ти попрощався зі мною й поїхав до Березова, а звідти привели тебе в цю тюрму, щоб тут Темеру перекувати на Мойсея. Так тобі було призначено. Ти не каєшся? Ні… Тож не бійся; поглянь ще раз на свою школу — звідси почався ти».

Стихла мелодія вальсу, зникло солодке видиво, Франко оглянувся. Довкруж над ополонками чапіли закутані в кожухи рибалки, ніхто не звертав уваги на похилого дідуся в чорній баранячій кучмі й довгополому пальті, він стояв посередині замерзлого Рамлярівського ставу й дивився на тюрму, що бовваніла поряд.