Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Глипнув архікнязь на діда, що стояв збоку, дивлячись, як рибалки порпаються у снігу, люто зблиснув очима, стрельнув пугою, рвонули коні з місця, й стрілою полетіла карета в напрямі тюрми.

Рибалки повставали, одягли кожухи і, втішені й святкові, вернулись до своїх ополонок. Франко стояв на обочині дороги й ловив за спиною лівою рукою праву, а спіймати не міг. Він знову подумав, що не можна йому залишатися без Андрія, чув, що слабне, а може, то дошкулював голод; треба чим швидше дістатися до ресторації й випити хоч би гарячої кави… Відзначити тріумф? А де відсвяткує свою славу архікнязь?

…Тож який твір усе ж таки спричинився до мого тріумфу, якщо я вже зважився так назвати мою нинішню зустріч з коломиянами в залі Ощадної каси, — «Лис Микита» чи «Мойсей»? Та ні, не можна ставити на шальки різні за матеріалом речі в однакових порціях: є залізо й дерево, камінь і золото — все це потрібне для будівництва замку, проте золотий шпиль на ньому можна поставити аж тоді, коли готова споруда; я написав багато творів, але «Мойсей» у мене один, і я йшов до нього все життя.

А може, не варто було проторювати такий важкий шлях до поеми, яка всмоктала в себе стільки моєї енергії; може, замість неї, краще було написати десять, двадцять творів, доступніших народові? Що важливіше на сьогоднішній день — популярна наука, яка споживається відразу й виковує честь, сумління, розум з методичністю букваря, чи філософія політики, до якої народ повинен тягнутися десятками літ, виростаючи з регіональної інфантильності до державного змужніння? Чи окупила себе одна поема, створена ціною замучених у лоні поета дітей, кістяки яких жовтіють тепер на дні його душі, немов ті висохлі останки риб у білому піску замуленого винниківського озерця?.. Я все життя мріяв мати свій ставок з рибами, я мав його, та коли повернувся з далекого плавання за великою здобиччю, то застав у ньому тільки трупи…

Коли почалася моя погоня за китом? Тут, у Коломиї? А може, ще раніше? Коли я уперше почув грім, який потряс найглибші основи гір? Хіба не тоді, коли ще хлопчиком лежав під оборогом і вчував згущену музику стривоженого передгроззям лісу, перетворену на людські слова «рани–рани–рани», коли я, не зазнавши ще болю ран людських, дізнався враз, що вони є, й тоді ж побачив злих велетнів, які один одному з Долу до Радичева по небу сокиру передавали, щоб завдати людям тих ран, і розпочав поєдинок з ними?

А може, пізніше, коли виплекував у серці ідею — знайти скарби Довбуша, вибудувати за них народні школи, підняти хліборобство, започаткувати промисли, виховати робітництво й інтелігенцію, й наївна ідея відтоді почала реалізуватися в тяжких пошуках тих скарбів у душах людей, і я знаходив і записував їх номінал у книгах — їм же для науки?

А може… Я шукав всеосяжного образу, в якому хотів утілити думку, що історію творять маси, проте маси складаються з одиниць, з яких кожна вносить частку свого лету, — і мусить хтось один спрямовувати той політ, а хтось мусить і терном стелитися внизу, захищаючи людей, що набираються сил для творення великих перемін. Який образ у спромозі розкрити цю філософію: Данила, Митуси, Бояна, Ісуса, Магомета, Мойсея?

Я шукав, а озерця висихали й кришилися звапнілі кістяки неспійманих рибин, замулювалися чисті води, заростали квасним зелом, та попереду я бачив море і йшов до нього — до твору, який мав стати підсумком всього мого життя, моєю сповіддю, напуттям і покутою.

О, як легко було Коцюбинському так парадно висловитися: «У своїй убогій хаті він сидів за столом босий, плів рибацькі сіті, як бідний апостол, і писав поему «Мойсей»… Мій добрий друже, не варто було вдаватися до таких вигадливих образів — сіть для риби і сіть для сердець. Так не було. І хата моя не убога, і босоніж не ходжу, і ніколи не вдаю з себе апостола, а якщо й плету сіті, то тоді, коли відпочиваю й не пишу нічого.

Для «Мойсея» я жив п’ятдесят літ, а працював тридцять, і все, що мало бути потім втілене в образі, імені якого я ще не знав, судилось мені пережити самому. Я не взявся за перо, доки…

Холод морозив обличчя, намерзали бурульки на вусах, обтягаючи їх донизу, двоповерхова Коломия йшла назустріч Франкові Ринковою площею, замкненою торговими рядами, ратушею і прикрашеним масками римських патриціанок жовтим будинком, на другому поверсі якого розміщалася фешенебельна ресторація Ціти.

Доки — що?

«Як ви можете сподіватися, — сказав Франкові намісник Бадені, — що після того, як у залі львівської ратуші на багатолюдному зібранні ви назвали бунтівника голосом народного сумління… що після того я дозволю вам зайняти в університеті кафедру, з якої ви мали б можливість безкарно проголошувати шкідливі для імперії ідеї? Ви не могли кілька днів почекати з тим ювілеєм Драгоманова?»