Володимир Малик - Князь Кий

— Князю, вперед!

— Не зволікай! Смерть Чорному Вепрові!

Та Кий не поспішав. Дивився на сполотніле обличчя супротивника, на його сповнені ненависті очі і, побачивши в них приреченість, відчув у грудях бурхливу радість. З цим ворогом зараз буде покінчено! П’ять тисяч гуннів у пастці — і виходу з неї немає! Ну, що ж, Кию, — вперед!

Він міцніше затиснув у правиці списа, підняв його на рівень плеча. І всі — і поляни, і гунни — ждали невідворотного удару. Однак, замість цього, Кий несподівано для всіх раптом відкинув списа далеко вбік і теж видобув з піхов меча.

Поляни охнули.

— Кию, що ти робиш! — почувся зляканий голос Хорива.

— Даремно! Ой даремно! — гукнув і Щек.

Тепер можливості обох супротивників знову зрівнялися. По обличчю Чорного Вепра промайнула неприхована радість і зловтіха. Губи його презирливо скривилися.

— Ти хочеш виявити благородство, Кию? Ха-ха! Але пощади від мене не жди!

Кий на це відповів:

— Яке там благородство! Просто в твоїх очах я уздрів смертельну тугу, приреченість. Наші боги відвернулися від тебе, Чорний Вепре, а гуннські ще не прихилилися… Тож так чи інак — сьогодні тобі кінець! А від чого ти загинеш — від списа чи від меча, — однаково!

— Це ще побачимо — хто загине! — вигукнув Чорний Вепр і кинувся вперед. — Я спалив твій Кам’яний Острів — знищу нині й тебе!

Лунко дзенькнули мечі, викресавши іскри. Застугоніла під молодими ногами земля. Загриміли ковані князівські щити.

Кий відбив стрімкий напад ворога і сам пішов в атаку.

Його меч заблискотів на сонці, як блискавиця, завертівся з неймовірною швидкістю.

Чорний Вепр поволі почав відступати під гору: намагався таким чином зрівнятися в зрості з вищим супротивником. Збоку навіть могло здатися, що відступає він навмисне, заманюючи Кия на себе, щоб вибрати зручну мить і хитрим ударом нанести йому рану. Та це було, звичайно, не так. Чорний Вепр відчував перевагу Кия, що проявлялася в силі й твердості руки та швидкості, з якою той орудував мечем. І тому гарячково шукав якогось незвичайного способу перемогти його.

Нараз в око йому впав Київ спис, що, виглядаючи з зеленої трави, самотньо стримів у землі. Шалена думка стукнула йому в голову, і він непомітно почав відступати в тому напрямку.

Кий не помічав хитрості Чорного Вепра і насідав усе дужче. Вже не раз і не двічі його меч загрозливо зависав над головою супротивника, але тому щастило відбити удар або щитом, або ж відхилитися вбік.

Коли до списа залишилося якихось десять кроків, Чорний Вепр несподівано скочив убік і чимдуж ринувся до нього. Кий миттю розгадав цей намір і кинувся за ним.

Усе відбулося блискавично.

Першим доскочив списа Чорний Вепр, перекинув меча з правої руки в ліву, якою до того ж тримав щита, і рвонув списа на себе. Ще мить — він розвернеться і нанесе переслідувачеві смертельного удару!

Та якраз цієї миті йому і не вистачило. Кий наздогнав його тоді, коли він заносив руку зі списом, і, розмахнувшись зліва направо, щосили рубонув по тугій загорілій шиї.

Що тут враз скоїлося в Холодній долині! Дико закричали, залементували гунни, миттю скочили на коней і погнали навтьоки. Дружина Чорного Вепра, не роздумуючи, перебігла на бік своїх одноплемінників. Лишилося лише кілька чоловік на чолі з Дубом, котрі, повагавшись, теж упали на коней і помчали вслід за гуннами. Громовий слов’янський клич струсонув степову тишу — і хмара стріл з тугих луків перетнула гуннам шлях. Сотні вершників схитнулися і впали на землю, де їх розтоптали ті, що мчали позаду. Стріли, мов дощові потоки, летіли безперестанку, вихоплюючи з гуннської кінноти жертву за жертвою. Поки гунни доскочили до вузького гирла долини, де в засідці приховалася дружина деревлян, їх уже зосталося менше двох тисяч. Охоплені жахом, вони мчали наосліп не бойовим строєм, не гуннським клином, а розпорошеною отарою. І коли раптом з високої трави підвелися, а з кущів вискочили деревлянські вої і, вишикувавшись у кільканадцять лав, виставили насупроти довгі міцні ратища й списи, гунни вдарилися об них і розплющилися, як грудка снігу об скелю. Деревляни, а згодом і поляни з сіверянами оточили їх зі всіх боків — сікли мечами, кололи списами, закидали стрілами, стягували з коней і без жалю добивали на землі.

Побоїще тривало недовго. Уціліла жменька гуннів, витративши стріли, згромадилася на залитому кров’ю лужку і, відбиваючись шаблями, приречено ждала смерті.

І тут пролунав Київ голос: