Володимир Малик - Князь Кий

— Я брат князя Кия — Хорив, — відповів вершник. — А це його жона — Цвітанка… Свояк Боривой… Княжі отроки…

В голосі Хорива вчувався розпач. Він картав себе за те, що дозволив своїм супутникам поспати після виснажливої дороги довше, ніж потрібно було. І ось тепер маєш — не зустрітися з Києм, не повідомити його, що Цвітанка жива-здорова, не взяти, нарешті, участі в поході!

Перевізники переглянулись.

— Ось як! — промовив старший. — Що ж ти волиш, Хориве? На той бік?

— Я волів би наздогнати князя!

— Це неможливо… Сам бачиш — кораблі вже поминули чорторий і зникли в закруті ріки…

— Дайте мені човен — я попливу за князем!

— Хориве, а нас покинеш? — вигукнула Цвітанка.

Хорив задумався. Справді, не допровадивши княгині до родовичів, під їхній захист, він не міг, не мав права кинути її напризволяще. Отже, зараз Кия не наздогнати!

— Тоді — на той бік! — сухо сказав він, спішуючись. — І — якомога швидше!

Однак перевіз відібрав більше часу, ніж він сподівався. Особливо довго вовтузилися з кіньми, яких перевозили поодинці на плоті, збитому з човнів-довбанок. Тож коли всі переправилися на правий берег, сонце підбилося вже височенько і добиралося до полудня.

І лише тоді, коли воно стало в найвищій точці небесної бані, прибули вони на Києву гору.

Тут їх зустріло майже все плем’я, що зійшлося проводити своїх чоловіків, батьків, синів, братів у похід. Хоча кораблі і човни давно зникли в синій дніпровській далечі, люди довго не розходилися і стояли в тузі й жалобі.

Прибуття Цвітанки, Хорива, Боривоя і двох воїв, що їх супроводжували, знову збурило родовичів. Одні схлипували, другі радісно вітали княгиню, вважаючи її приїзд щасливим провіщенням, треті жалкували, що про це не знає Кий, бо, мовляв, негоже князю йти на війну з важким серцем. А Либідь, Малуша і Рожана обняли зблідлу, змарнілу Цвітанку і, так стоячи в гурті, тихо плакали — від щастя і від горя одночасно.

А коли Хорив торкнув Малушку за плече, та крізь сльози усміхнулась і кинулась мужеві на шию, радісно примовляючи:

— Любий мій! Ладо мій дорогий! Живий! Повернувся!

Та Хорив тут же запечалив молодицю:

— Збирай мене в похід, Малушко! Харчів — у торбу! Сорочку чисту — на випадок смерті! Коня свіжого, найдужчого!

А Боривой збоку і собі:

— І я з Хоривом! І мені теж!

Малушка заморгала очима, знітилася від раптового горя, що каменем налягло на серце, заголосила:

— Ладо мій! Куди? Ти ж не наздоженеш братів! Та хоч один залишся з нами!

Хоривові було жалко і важко дивитися, як побивається юна жона, як сльози затуманюють її очі, та обов’язок і честь воя змусили його надати голосові суворості:

— Малушо! Час не жде!

Малуша ще більше знітилася й, опустивши голову, пішла до хижі збирати мужа в похід.

За годину все було готове — і коні осідлані, і сухарі та солонина в торбинах, і чисті сорочки на випадок загибелі. Хлопці не гаялися — скочили в сідла, махнули на прощання руками і за мить зникли в гущавині лісу.

Плач і голосіння знову залунали на Києвій горі. Заводила тонким голосом Малуша, їй вторувала Цвітанка, горюючи від того, що не застала князя і розлучилася з братом, підтягувала Рожана, тужачи за Щеком, а за ними всі жінки простягали з високої гори руки до синього неба, до золотого сонця і тужили-квилили за своїми воями любими…

Кий не став вичікувати, поки дійдуть загони з окраїн полянської землі, а наступного дня рано-вранці послав Щека в розвідку суходолом, посадив ратників на лодії та човни і рушив униз по Дніпру. Величезна флотилія розтягнулась майже на п’ять поприщ. Попутній сіверко надимав полотняні паруси, лунко гув у тугих снастях, і, допомагаючи веслярам, підганяв кораблі все вперед і вперед.

Князі пливли попереду. Тепер, після Малкової звістки, вони відклали похід на Родень. Чорний Вепр сам ішов їм назустріч, і вони вирішили перестріти його в полі, поки він не з’єднався з Ернаком.

Переночувавши в Кунянці, розлогій долині, по якій пролягав прямий і найкоротший шлях до Росави, об’єднані сили слов’янських князів залишили човни під надійною охороною і зі сходом сонця рушили в путь.

На півдорозі їх перестрів Щек і повідомив:

— Чорний Вепр уже прибув. Став табором у Холодній долині і жде Ернака.

— Він тебе запримітив?

— Ні. Гунни пустили коней пастися і розвели багаття. А полянські вої — їх біля тисячі — займаються хто чим хоче: варять куліш, купаються, лагодять взуття або ж повкладалися в тіні дерев і відпочивають.