Володимир Малик - Князь Кий

Ясен винувато усміхнувся.

— Я прибув не з порожніми руками…

— Що ж ти привіз?

— Вість… Вона змусила мене гнати без передиху день і ніч і потривожити твій сон…

— Що ж це за вість?

— Чорний Вепр і Ернак замислили добратися до нас аж сюди… Зненацька напасти — і погромити!

— Ось як!… Звідки такі відомості?

— Від Малка.

— А не хитрість це Чорного Вепра?

— Ні, поглянь на отрока — сам пересвідчишся, що він не бреше, — і Ясен гукнув у двері: — Введіть хлопця!

Два молоді вої ввели попідруки третього, стали посеред хижі. Кий узяв смолоскипа — посвітив собі. І вжахнувся: замість молодого вродливого юнака, яким пам’ятав отрока, побачив страшне, розпухле обличчя, до крові покусане комахами. Крізь вузенькі щілинки очей текли сльози, із виразок сочилася сукровиця.

— Посадіть його на лаву!

Вої посадили Малка на Києве ліжко, заслане кожухом, і він важко сперся спиною на смолисту соснову стіну.

— Ти справді Малк?

— Так, — ледь чутно прошепотів хлопець.

— Що тобі відомо про похід Ернака і Чорного Вепра на мене?

— Остерігайся, Кию… Вони змовилися найближчим часом знищити тебе і весь твій рід!

— Я це вже чув.

— Але ти, мабуть, не знаєш, що Чорний Вепр ждатиме Ернака день, два або й три біля витоку Росави… В Холодній долині вони мають з’єднатися і разом вирушати на тебе…

Це була новина надзвичайна, і Кий відразу зрозумів її значення для наступного походу. Однак усе ще в глибині серця ворушився сумнів. А якщо Малк підісланий Чорним Вепром? Чи це не пастка?

Тому спитав:

— Звідки тобі відомо це?

— Від Крека, котрий не таївся, розповідаючи Чорному Вепрові… А той теж не боявся, що я чув, бо вже на той час прирік мене до страти…

— Скільки у Чорного Вепра війська?

— Тисяч п’ять або шість… Наших зовсім мало… А то все гунни, яких прислав йому Ернак…

Малкові було важко говорити, з його об’їдених, обкусаних уст зривалися початки слів і зразу глухли. Дивлячись на муки хлопця, Кий поволі переконувався, що він говорить правду. Коли б Чорний Вепр хотів заманити русів у пастку, то не піддавав би свого вірного воя такому жахливому випробуванню і мордуванню.

Ставало ясно: боги врятували життя цьому юнакові, щоб він порятував полян. Вістка, яку він приніс, давала змогу випередити об’єднання Ернака з Чорним Вепром і обох розбити поодинці.

Кий торкнувся розпухлої, закривавленої руки Малка:

— Лягай тут і жди: зараз прийде волхв Ракша, змастить твоє тіло цілющою маззю, дасть попити зілля, що вселить у тебе нові сили, обкурить димом, що віджене від тебе злих духів, — і ти за кілька днів станеш здоровим… Але стережись: якщо обманув мене — помреш ще лютішою смертю, ніж придумав для тебе Чорний Вепр!

Малк схопив Києву руку, поцілував і заплакав:

— Вір мені!… Клянусь богами, я сказав правду!… Погроми мого заклятого ворога Чорного Вепра! Убий його! Або притягни сюди на аркані — хай подивлюся йому в його ненависні зрадливі очі! Я сам тоді порішу його! Притягни його мені сюди, Кию!

Кий послав отрока по волхва, наказав Тугому Лукові, як зіницю ока, стерегти Малка, а сам, не гаючи жодної хвилини, рушив на Поділ, до князів Ходоти і Гордомисла. Бо розумів: треба не по завтрьому, а нині, з денницею, піднімати по тривозі рать і вирушати на Чорного Вепра.

П’ятеро вершників вихором промчали заростями гнучкої червонястої шелюги і зупинилися на піщаному березі Дніпра, якраз біля перевозу, насупроти гирла Почайни [20] В давнину Почайна впадала в Дніпро приблизно там, де зараз міст ім. Патона. Дніпро ж протікав ближче до лівого берега і лише в XVII ст., під час великої повені, прорвався в гирло Почайни і проклав собі русло, що існує донині. .

Сонце тільки-тільки зійшло, і над широкою могутньою рікою здіймався легкий прозорий опар, крізь який було видно, як з Почайни на дніпровське плесо випливають з воями сотні човнів і, підхоплені стрімкою течією, зникають в імлистій далині.

Передній вершник підвівся на стременах і, показавши рукою на той бік, запитав перевізників:

— Що там?

Старший перевізник — носатий, борода лопатою — скочив з човна на берег, не поспішаючи, наблизився до верхівців.

— То князь Кий з деревлянами та сіверянами вирушив на гуннів.

— Князь Кий! — вигукнув вражено передній вершник. — Яка досада! Трохи-трохи запізнилися!… Не встигли!… Що ж нам робити? Га?

— А хто ви такі? — поцікавився перевізник, до якого тим часом підійшли його троє товаришів.