Володимир Малик - Князь Кий

Почувши такі слова, вої Чорного Вепра завагалися. Навіть ті, що вже надалися були приєднатися до Києвого війська, повернули назад і почали вичікувати — що ж відповість на це новий полянський князь?

Кий підняв угору списа.

— Я згоден, Чорний Вепре, помірятися з тобою силою! Виходь наперед! Я відомщу тобі за свою жону Цвітанку!

— Кию, ти що? Схаменися! — загукали позаду князь Гордомисл і Щек. — Ми переможемо ворога, а Чорний Вепр і так опиниться в твоїх руках! Навіщо даремно ризикувати?

— Ні, друзі, з Чорним Вепром у нас зайшов спір так далеко, що розв’язати його можна справді лише двобоєм! Тож не заважайте мені! Я стану з ним на герць — що б там не було! Хоч би супроти мене виступили всі сили — земні й небесні! — і гукнув Чорному Вепрові: — Виходь! Хочу зустрітися з тобою! Б’ємося на списах! А в кого спис поламається, можна скористатися мечем.

— Гаразд, — відповів Чорний Вепр і, взявши до рук щита, грізно потряс списом.

Те ж саме зробив і Кий.

Над Холодною долиною запала тиша. Поляни ще ближче надійшли над гору, а гунни і дружина Чорного Вепра згромадились на зеленому лужку. Перемога чи смерть ватажка важила для обох сторін дуже багато!

Супротивники рушили назустріч один одному.

Та в цю мить з гущавини лісу вибігли два задихані, спітнілі отроки, розштовхали воїв, що в три чи чотири лави оточили всю долину, і, зупинившись над самим схилом, щосили загукали:

— Кию! Кию! Це ми — Хорив і Боривой! Слава богам, прибули вчасно!

Кий стенувся — зупинився. В очах його — напруження і біль. Обличчя зблідло.

— Братове, ну, що там?

— Жива Цвітанка! Жива княгиня наша!

— Де ж вона?

— Дома! Не хвилюйся — ми допровадили її до самої твоєї хижі! З нею і Либідь, і Рожана, і Малушка! — бриніли радістю юнацькі голоси.

Кий полегшено зітхнув. З його серця раптом скотився важкий тягар, що гнітив його з пам’ятної для нього купальської ночі. Зникли непевність, невідомість — і в грудях забуяло щастя.

— Дякую вам, братове! Ви вдихнули в мене свіжі сили!

Окрилений, ощасливлений, він знову рушив назустріч ворогові, що вже досягнув широкого рівного уступу під горою і там зупинився. Чорний Вепр здавався зніченим, збентеженим, але сповненим нестримної люті. Передусім, він розумів, що потрапив у пастку, з якої важко вирватися. Єдина надія — на Ернака. Та чи встигне? По-друге, його вразила ненадійність воїв, котрі замалим не переметнулися на бік ворога. А по-третє, зовсім прибила, пригнітила звістка про Цвітанку. Раніше він хотів заволодіти нею, зробити своєю жоною, тепер же, коли йшлося про життя і про майбутнє, ця думка вмить вивіялася з голови, натомість з’явилося непереборне бажання, щоб отроковиця не дісталася нікому, а найпаче — Києві. Та звістка, що Цвітанка жива і перебуває в оселі суперника, наповнила його серце жагучою злістю.

Вони глянули один одному в вічі, — в одних палахкотіла радість, з других струменіла лють, — і поволі почали сходитися. Щит у кожного на лівій руці — перед грудьми і животом, спис занесений для удару. Обидва ставили ноги, взуті у легкі літні чоботи з м’якої телячої шкіри, на тверду землю міцно, щоб не схитнутися, не спіткнутися, пильно зорили з-за щитів, пантруючи кожен рух супротивника. Обидва добре розуміли: найменша помилка може коштувати життя.

Не можна сказати, що Кий почував себе спокійно. Хоча за плечима у нього стояло сильне військо, хоча груди сповнювала радість від того, що знайшлася Цвітанка, він у двобої не міг бути спокійним. Перед ним — смертельний ворог, молодий і спритний, здатний завдати несподіваного, невідворотного удару. Але він просто не думав про це. Вся його увага і воля, вся міць рук і ніг, весь розум і досвід тепер зосередились на одному — перемогти!

Їх розділяло лише кілька кроків, і Чорний Вепр першим сильно ударив списом. З його грудей вирвався рик:

— Ге-ех!

Загримів щит, і Кий відскочив убік.

Намагаючись з самого початку приголомшити супротивника, Чорний Вепр знову пішов у наступ і завдав ще одного удару. Цього разу він цілився в ноги, не прикриті щитом. Та Кий недарма пильно стежив за кожним його рухом — він встиг підстрибнути, а коли спис загруз на довжину всього наконечника в землю, ударив по ньому ребром щита.

Спис переламався. Чорний Вепр вихопив меча. Його становище враз різко ускладнилося, бо важко було короткому мечу протистояти довгому рухливому списові.

По горбах, з обох боків долини, пролунали радісні вигуки.

— Кию, бий! Завдай рішучого удару!