Володимир Малик - Князь Кий

— Доволі кровопролиття! Кидайте шаблі! Хто здасться, тому обіцяю життя!

Бій почав згасати. Гунни один по одному кидали на землю шаблі, злазили з коней і здавалися переможцям. Їх в’язали по десятку і відводили на узлісся, під нагляд отроків.

Кий з князями та болярами стояв на невисокому пагорку, радісно оглядав поле бою, густо завалене вбитими та пораненими ворожими воями. Раптом він відчув на собі важкий, пронизливий погляд немолодого гунна, що йшов попереду в своєму десятку. Той погляд обпік його, як вогнем.

— Крек?

Гунн зупинився.

— Підведіть його сюди! — наказав Кий.

Підвели весь десяток. Попереду справді стояв Крек. На спітнілому, заляпаному кров’ю обличчі темніли глибокі віспинки, заплетений в довгі косички цупкий чуб безладно вибивався з-під шорсткого повстяного ковпака, а крізь вузькі щілини набряклих повік люто зирили невеликі чорні очиці.

— Креку! — вигукнув Кий, упізнавши колишнього знайомця. — Таки зустрілися ми з тобою! Зустрілися!

Той метнув короткий бистрий погляд.

— Ти накажеш мене вбити?

Кий нахмурився, помовчав. Потім сказав:

— Ну, навіщо ж? Ти бранець, сам викинув шаблю з руки. Ми бранців не вбиваємо… Іди!

Крек недовірливо зиркнув на полянського князя, важко зітхнув і, похиливши голову, побрів на чолі свого десятка на узлісся, до інших бранців.

На раді князів було вирішено не ждати Ернака в Холодній долині, заваленій трупом і тепер не придатній для битви, а знайти зручне місце на південь від неї, на шляху, якого не могли б обминути гунни.

…І тут пролунав Київ голос:

— Доволі кровопролиття! Кидайте шаблі! Хто здасться, тому обіцяю життя!…

Така місцина знайшлася неподалік. Це була Росавська поляна — рівне, поросле високим болиголовом, ковилою та полином поле, точене з обох боків глибокими байраками, дібровами та густим чагарником.

Тут Кий і поставив свої дружини. Сам з полянами перегородив поле, а Гордомисла і Ходоту послав у засідку, і вони зайняли навколишні чагарі. Воям наказав: ні вночі, ні вдень вогнів не палити, крику не здіймати, нічим себе не виявляти. А вивідачів попередив: на очі гуннам не потрапляти, зате таємно, криком чайки та гавкотом лисиці, дати знак про наближення ворога.

Ніч минула спокійно.

А зі сходом сонця всі вже були на ногах: поснідали сухарями та солониною, запили свіжою джерельною водою і зайняли свої місця. Сіверяни і деревляни причаїлися в чагарях по крутосхилах, а поляни, перетнувши Росавську поляну в найвужчому місці, вишикувалися в десять лав, а посередині — в двадцять. Причому дві передні лави були озброєні не списами, як звичайно, а довгими міцними ратищами, з якими ловці ходять на ведмедів.

На думку Кия, таке шикування і таке озброєння повинно було зупинити атаку гуннського клина.

Особисто для Ернака він приготував несподіванку, про яку знали тільки брати та кілька найдовіреніших людей.

Над Росавською поляною зависла напружена тиша. Недарма кажуть: нема нічого стомливішого від чекання. Всі — і князі, і боляри, і ратники, і отроки — з важким хвилюванням і душевною нудьгою ждали гуннів. Та коли вони з’являться? За годину? Надвечір? А чи завтра або й позавтра?

Кий об’їхав усе військо, домовився з Гордомислом та Ходотою, коли їм вступати в бій, поговорив з воями, нагадавши, що від них нині залежить життя і доля не тільки їхніх жон, дітей, батьків, а й майбутнє всіх слов’янських племен, і, спішившись, став попереду полянського полку, біля братів.

Поклав їм руки на плечі — обняв.

Як він любив їх — і Щека, і Хорива! Не мислив і не уявляв себе без них, без їхнього усміху, їхнього голосу, без їхньої поради і допомоги. Для нього вони були не тільки єдинокровні брати, а й, передусім, — товариші, друзі, однодумці, соратники, що підтримували його завжди і всюди — в радощах і в горі. Як же складеться їхня доля сьогодні? Чи не розлучаться вони навіки? Одним богам це відомо!

Сам став на узвишші, в найнебезпечнішому місці, куди буде спрямований головний удар гуннів. І їх тут поставив… Перед ними — степ, звідки мав з’явитися ворог, позаду — вої, ратники, отроки, полянський полк. Тисячі очей дивляться на князя і його братів. Чи ж знайдеться хто-небудь, хто злякається, схитнеться, побіжить, коли попереду — князь? Коли попереду — його брати?

Поволі, непомітно для ока, котиться вгору, по голубому бездонному небу, золоте колесо Даждьбога. Поволі плине час, сповнюючи серце князя неясним, тривожним передчуттям.