Володимир Малик: Черлені щити

Рецензенти: M. Ф. Гетьманець, Г. Я. Сергієнко

Художники: I. Д. Принцевський, О. I. Принцевська

Володимир Малик широко відомий читачам як автор захоплюючих творів на історичну тему. Найвищим його творчим досягненням є романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), які при перевиданні були об'єднані в тетралогію «Таємний посол», а також роман «Князь Кий» (1982). За ці твори письменникові було присуджено літературну премію імені Лесі Українки 1983 року, що свідчить про визнання його заслуг у розробці героїко-патріотичної тематики.

Однією з характерних рис В. Малика як історичного романіста є те, що він звертається до важливих, складних і недостатньо вивчених подій минулого, яким належала особлива роль в історичній долі народу. Так, у тетралогії «Таємний посол» зображується російсько-турецька війна 1677–1681 років — героїчна оборона Чигирина, куди два роки підряд приходила величезна турецько-татарська армія, битва на Бужинському полі, похід запорізьких козаків під проводом Івана Сірка у Крим, Бахчисарайський мир, а також — австро-турецька війна 1683 року, зокрема оборона Відня, в якій брало участь і українське військо під керівництвом полковника Семена Палія. В цьому творі вперше в нашій літературі з епічною широтою висвітлена боротьба українського, російського, болгарського, польського, австрійського та інших народів Східної і Центральної Європи проти агресії Османської імперії.

У романі «Князь Кий» письменник відтворює ще глибшу давнину, показує час, коли окремі східнослов'янські племена під натиском кочовиків почали об'єднуватися і створювати свою державу, яка пізніше стала називатися Руссю або Київською Руссю.

Не став винятком і новий роман В. Малика «Черлені щити». В ньому змальовуються важливі події кінця XII століття, коли наші предки, відстоюючи право на життя, вели героїчну боротьбу з численними половецькими ордами, які з півдня і зі сходу насідали на Руську землю. Головним сюжетним вузлом роману — і це надає йому особливого інтересу — є трагічний похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича на половців 1185 року, про який розповідається у всесвітньо відомій художній пам'ятці нашої давньої літератури — «Слові о полку Ігоревім». Використовуючи «Слово», літописи та інші історичні джерела, а також найновіші дослідження радянських істориків, письменник поставив собі за мету об'єднати загальновідомі, але складні й заплутані історичні події в єдиний, стрункий і цілісний сюжет, розгорнути його в просторі і часі, наповнити повнокровними картинами життя, біографіями людей, конкретними реаліями епохи. Чи не найбільш відповідальною у цьому творі є спроба відтворити образ автора «Слова о полку Ігоревім» — геніального поета, мудрої людини, великого громадянина Руської держави. Пропонуючи свої художні гіпотези, письменник водночас виступає в ролі історика, дослідника та інтерпретатора «Слова».

Дія в романі триває недовго — з лютого 1184 по липень 1185 року, тобто неповних півтора року. Письменник показує переддень походу Ігоря, детально описує сам похід, бої на річках Сюурлій та Каялі, поразку сіверських військ, полон і втечу князя з полону. Слід підкреслити, що автор суворо дотримується історичних фактів, що основу сюжету становлять події, зображені в літописах та «Слові».

В той час половці були могутньою воєнною силою, що серйозно загрожувала не тільки Русі, а й іншим європейським державам. На початку XII століття руським князям, зокрема Володимиру Мономаху, вдалося одержати ряд крупних перемог над ними, але з середини століття кочовики все частіше почали нападати на Руську землю. Про те, якими спустошливими були ці напади, є багато свідчень у літописах. Ось одне з них: «Як почне смерд орати, приїде половчин, ударить його стрілою і коня його забере і поїде в село, візьме жону його і дітей, і все майно».

Боротьба з половецькою загрозою ускладнювалася тим, що на Русі далі тривав процес децентралізації влади: колись єдина держава розпалась на ряд окремих князівств, які прагнули політичної незалежності і виходили з-під впливу «золотого київського стола». Князі ворогували між собою і часто вели братовбивчі війни в ім'я своїх егоїстичних інтересів. Показовою щодо цього була тривала ворожнеча між нащадками Володимира Мономаха і Олега Святославича — Мономаховичами і Ольговичами, які протягом цілого століття вели між собою постійні війни, розоряючи Руську землю. Вони нерідко користувалися допомогою половців, що ще більше посилювало страждання народу. Особливо тісною дружбою з половцями відзначалися Ольговичі чернігово-сіверські князі, до яких належав і Ігор. Мабуть, не без підстав Ігоревого діда Олега Святославича автор «Слова» називає Олегом «Гориславичем».