Володимир Малик - Черлені щити

1181 року сталася подія, яка привела на деякий час до примирення ворогуючих династій. Після запеклих боїв за великокнязівський стіл багате і впливове київське боярство, якому набридли безперервні війни, що підривали його добробут, передало верховну владу двом князям-суперникам — Ольговичу Святославу Всеволодовичу і Мономаховичу Рюрику Ростиславичу. Перший почав княжити у Києві, а другий «взя всю Руску землю», тобто землі Київського князівства, зробивши своєю резиденцією Білгород, розташований за двадцять верст від столиці на річці Ірпені. Такий дуумвірат, хоч і не досить міцний, дав на якийсь час позитивні наслідки в справі організації спільних дій проти кочовиків. Проведені Святославом і Рюриком разом з іншими князями походи були успішними, переможними і відчутно підірвали ворожі сили.

Ці перемога наглядно показували, що для захисту Руської землі необхідні колективні зусилля, що для успішної боротьби з половцями потрібно не розпорошувати сили народу, а об'єднувати їх. На превеликий жаль, цю, здавалось би, просту істину на той час усвідомлювали тільки окремі передові люди, а більшість князів, дбаючи про свої місцеві інтереси, неохоче йшли на таке об'єднання.

Не розумів цього і Новгород-Сіверський князь Ігор. Йому не хотілося ні з ким ділитися славою переможця, він прагнув сам «іспити шоломом синього Дону». Така нерозумна позиція привела до найсумніших наслідків: сіверське військо було розгромлене, князі опинилися в полоні і, найголовніше, широко розчинилися для ворогів ворота на Русь.

У своєму романі «Черлені щити» В. Малик відтворює ці драматичні події, коли взаємини між Руссю і Полем загострилися до краю. За півтора року між ворогуючими сторонами відбулося вісім чи дев'ять крупних кровопролитних сутичок і серед них одна така, якої, за словами автора «Слова», щей не видано було на Русі, — поразка на Каялі, повний розгром усієї військової сили цілого князівства.

Чомусь дехто вважає, що це була незначна подія, що про неї ми пам'ятаємо тільки тому, що вона лягла в основу геніального «Слова о полку Ігоревім». Однак сучасники так не вважали. Після побоїща на Каялі половці, як весняна повінь, хлинули з вогнем і мечем на Переяславське та Новгород-Сіверське князівства. Смертельна загроза нависла також над Києвом та Черніговом. Великий патріот і геніальний поет взявся за перо, щоб закликати князів до єдності перед лицем грізної небезпеки. Тисячні дружини багатьох князів прийшли на Дніпро, щоб захистити Київ і Переяслав, а Святославові полки врятували Сіверщину.

Ці історичні події становлять сюжетну і ідейну основу роману. Скупі літописні дані письменник розгорнув у широкі епічні картини, створив досить яскраві і повнокровні образи історичних діячів, а також вигаданих персонажів. Дія відбувається в князівських палацах і в хатинах смердів, на полях брані і на хлібному полі, на городських майданах і в половецьких юртах. Перед нами проходять численні образи князів, бояр, дружинників, смердів, половецьких ханів та простих затурканих кочовиків. У романі правдиво передається суворий колорит епохи, класове розшарування феодального суспільства, показується тогочасний побут, розкривається велика життєва сила трудолюбивого, мужнього і талановитого народу, який вистояв і не зломився під тягарем незліченних страждань. На сторінках роману відчувається клекіт героїчної боротьби з дикими ордами за право жити, за людську гідність, за честь і свободу Руської землі.

З історичних осіб найповніше вимальовується Ігор Святославич — головний герой «Слова». Перед нами постає образ руського князя як державного діяча і простої людини. Ми бачимо його в стосунках з князями, боярами, дружинниками, з жоною Ярославною та дітьми. І багато чого в ньому викликає симпатію. Проте Ігор — син свого часу, в його характері чимало також негативних рис. Він часто робить необачні вчинки, які шкодять загальній справі, буває несправедливий і навіть жорстокий до своїх підлеглих. Його сепаратний похід на половців обернувся справжнім горем для всієї Руської землі.

Через весь роман проходить образ вигаданого персонажа Ждана, доля якого, можна сказати, втілює долю всього трудового народу, йому довелося зазнати багато: і страхіть половецького полону, і важкої праці, і гіркоти поразки. Ллє він з честю пройде крізь усі випробування, збереже в собі сили, щоб знову жити і боронити рідну землю від ворогів.

Значний інтерес викликає образ поета, вихідця з простого народу, а тепер — боярина Славути, який після невдалого походу Ігоря написав славнозвісну поему «Слово о полку Ігоревім». Немає сумніву в тому, що образ автора «Слова» був найскладнішим творчим завданням Володимира Малика. В науці до цього часу йде дискусія про те, ким був автор «Слова», якому князеві служив, чи був він учасником походу, коли писав поему. Слід віддати належне письменникові: його відповіді на ці та інші питання грунтуються на солідних наукових концепціях і серйозних заперечень не викликають. Історики, прихильники інших гіпотез, можуть знайти якісь суперечності в тлумаченні образу автора «Слова», але перед читачем він постає живою людиною зі своєю біографією, своїм характером, своїм духовним світом. Письменник досить переконливо показав, як із хлопчини-сироти Славута виріс у талановитого дружинного співця, мудрого книжника, найосвіченішу людину свого часу. Будучи далекоглядним політичним діячем і палким патріотом, він бачив загрозу Руській землі і силою-художнього слова намагався вплинути на сучасників, щоб відвернути її. В цьому — основна ідея і основний пафос створеного ним «Слова о полку Ігоревім».