Володимир Малик: Черлені щити

Ждан теж вірив і в нових, і в старих богів, вірив у нечисті сили і не здивувався, коли почув, як батько молиться всім тим богам, благаючи їх вигнати з болящого тіла злих духів, що поселилися в ньому.

Тим часом старий на якийсь час затих, а потім тихо покликав:

— Жданку, Жданку!

— Чого тобі?

— Якщо помру, не залишай мого тіла звірам та хижим птахам на розтерзання… Спали мене тоді… По предковічному звичаю племені нашого!..

— Не помреш, батьку… Я сидітиму біля тебе, поки видужаєш…

Батько на це не відповів нічого, — повернувся на другий бік, обличчям до стіни, і затих.

Ждан довго прислухався до його важкого нерівного дихання, а потім заснув.

Коли прокинувся, то йому здалося, що він спав зовсім недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, і в землянці віяло холодом. Крізь шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного проміння.

Ждан швидко відкинув теплу кошму, відхилив дверцята і виглянув надвір. Над лісом підбивається зимове сонце. Оце так поспали!

— Вже ранок, отче… Як тобі?

Батько мовчав.

— Ти спиш?

Батько і цього разу не відповів. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лід.

— Отче! — зойкнув у розпачі юнак. — Отче!

Батько лежав на лаві неприродно витягнутий, мовчазний і застиглими очима дивився в закіптюжену стелю землянки.

Ждан опустився біля нього на коліна і беззвучно заплакав. Тепер він залишився один у цьому чужому холодному світі і, хоча вже мав дев'ятнадцять літ, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.

Стояв над батьком довго, аж поки не відчув, що змерз. Тоді підвівся і вийшов надвір. Потрібно було виконати батькове прохання — спалити його на вогнищі.

Спочатку по слідах у снігу розшукав коней, привів до зимівника, потім настягав з лісу на галявину чималу купу сушняку і поклав на неї батька. Робив це, як уві сні, все ще не вірячи в те, що сталося. Стомившись, присів під деревом на пеньок — трохи відпочив, поринувши у свої важкі думи, потім підвівся, викресав вогню.

Жовтогаряче полум'я несміливо лизнуло смолисті тріски, згодом затріщало, завирувало і шугнуло високо вгору, поглинаючи і кострубате суччя, і товсті смолисті гілляки, і задерев'яніле тіло покійника. Від багаття війнуло нестерпним жаром. Ждан відступив назад і знову сів на пеньок. Мов закам'янів від горя. І здавалося йому, що то не батькове тіло, а його душа палала на тому пекельному вогні. Нічого не чув, не бачив, крім полум'я, крім тріску палаючих головешок та шипіння снігу, що танув довкола.

Так сидів довго, то дивлячись, як обвуглюється труп батька, то завмираючи від туги. Гарячі сльози туманили його зір. Бідний отець! Як він мріяв ще раз побачити батьківщину, думкою ще не раз і не двічі летів до неї через безмежні степи, повноводні ріки, через ліси і байраки! Як хотілося йому побачити рідну оселю або хоча б згарища її! Сподівався, що, може, хто-небудь з найменших діток урятувався і пережив лихоліття у добрих людей… Та ба! Боги розсудили інакше і покликали його до себе.

Злякала і вивела його з задуми стріла, що гостро цвьохнула над головою і встромилася в малинову купу жару. Він отетеріло оглянувся і побачив позад себе чималий загін половців, що поволі наближався. Тікати було нікуди та й ніяк. Запізно.

Це був лише передовий загін. Невдовзі галявину вщерть запрудили половці. Попереду на баских конях сиділи два вершники, що, судячи по одягу та прикрасах на кінській збруї, були беями або ханами.

Ждана підвели до них.

Вершники пильно вдивлялися в полоненого. Старший не відзначався ні зростом, ні силою, ні владністю погляду. Сидів він у сідлі, як лантух, стомлено, обважніло. Брезкле обличчя — безживне, жовте, в очах — ніяких почуттів. Другий же, молодший, відразу привертав до себе увагу. Одягнутий у добротний кожух з вовчого хутра і в лисячу шапку з малиновим верхом, він чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова, пронизливий погляд бистрих чорних очей, міцна рука, що держала повід, крупний дзьобатий ніс посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого обличчя — все дихало в ньому незвичайною силою і рішучістю.

Він якийсь час мовчки розглядав юнака, а потім з легкою насмішкою в простудженому голосі сказав:

— Я Кончак! Ойє!.. Це хан Туглій — славетний джигіт!.. Чував про таких? А ти хто, жовтовуха свиня? Урус?

Ждан і так був приголомшений тим, що сталося щойно з ним, а тепер, почувши, що перед ним сам Кончак, втягнув голову в плечі, мовби ждав удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь знає його! Матері лякають ним дітей. Дорослі, зачувши це ім'я, хрестяться. Та й не дивно: не раз і не двічі протягом останніх десяти — дванадцяти років приходив він з мечем на Переяславську та Київську землі і проявляв там нечувану жорстокість — села і міста палив, старих і немічних вирізував, дужих у полон тягнув, а малолітніх дітей наказував брати за ноги і бити об дерева, об стіни будівель або просто об землю, аби їхні голівки репалися, мов гарбузи. За час своїх спустошливих нападів Кончак зніс майже все Посулля. Залишалися тільки укріплені городи Посульської оборонної лінії, зрубані ще князем Володимиром Святославичем у 988 році, — Воїнь у гирлі Сули, Римів, Лукомль, Сніпорід, Лубен, Ксиятин, Сенча, Лохвиця, Ромен, Дмитрів… Тепер, видно, він добирався і до них.