Володимир Малик - Князь Кий

— Твої воїни загинули, повелителю всесвіту, — пробелькотів Крек. — Але я в тому не винен… Це все він — Чорний Вепр…

— Загинули! — крикнув ще дужче каган. — Усі?

— Усі, мій повелителю…

— А ти?… Як же ти залишився живий, собако? Чому стоїш тут переді мною? Чому не загинув, рабе? Так згинь же, проклятий Тенгріханом!

Ернак вихопив шаблю. Блиснуло проти сонця синьо-крицеве лезо — і кругла Крекова голова покотилася в кострубатий, притолочений кінськими копитами бур’ян.

Кий не став ждати, поки розлютований каган пошле в погоню за ним сотню вершників, а потягнув повід «соб» і швидко поскакав до своїх.

Ледве встиг він спішитись і віддати отрокові коня, як гунни пішли в атаку. Застугоніла земля, і повітря струсонулось, задвиготіло від страшного крику. З диким ревом, виском, улюлюканням мчали на полян тисячі оскаженілих ординців — і що найдивніше — не звичним клином, а суцільною лавою. Видно, Ернак, пам’ятаючи, яку хитру несподіванку з частоколом підніс йому Кий, пустився сьогодні теж на хитрість. Та яку? На що він розраховує? Знайти слабке місце в обороні полян?

Розхитати її, прорвати, а потім кинути в прорив свіжі сили?

Такий початок битви здивував Кия, але не збентежив.

— Міцно стояти на місці! Ні кроку назад! — наказав він, і його наказ миттю був переданий по лаві.

Всі приготувалися грудьми зустріти нападників.

Однак гунни не вдарили лавою на лаву, а, майже добігши до полян, розділилися навпіл, і обидва крила, взявши відповідно праворуч і ліворуч, поковзом помчали понад полянським строєм, закидаючи його стрілами. А в утворену таким несподіваним маневром прогалину з глибини поля раптом ринули свіжі сили, на цей раз утворюючи гуннський клин.

«Ось тепер починається, — подумав Кий. — Хитрий Ернак: спочатку налякав, а потім ударив… Та й ми не ликом шиті! Цікаво, що ти заспіваєш, кагане, коли в діло вступлять сіверяни і деревляни?»

І він знову передав по лавах — в один бік і в другий — наказ:

— Князям — починати! Хай ударять з боків і з тилу!… Полянам — стояти на смерть!

Гуннський клин стрімко наближався. Спочатку поляни зустріли його хмарою стріл, потім — закидали списами з близької відстані. Клин відразу значно «надщербився», десятки вершників — з кіньми або без них — зі всього розмаху гепнулися на землю.

Та це не спинило гуннів.

І тоді в бій вступили ратники з ратищами. В останню мить, коли вже почулося важке дихання гуннських коней, вони раптом підняли навстріч нападникам гострі, як мечі, залізні наконечники, насаджені на довгі міцні держаки, і з хрускотом прохромили груди й животи коням і вершникам. В якусь коротку хвилину утворився високий завал з поранених коней і мертвих людей. Та гунни на це не зважали — напирали все дужче й дужче, намагаючись ввігнати вістря клина якомога глибше в полянські лави.

Кий разом з братами і молодшою дружиною опинився в самій гущі бою. Отроки билися затято. Недарма він так наполегливо навчав їх воєнного ремесла. Тепер це пригодилося. Хлопці під першим натиском гуннів подалися трохи назад, але строю не розімкнули і ворога в тил собі не пропустили. Уміло захищаючись щитами, вони кололи нападників списами, рубали бойовими сокирами, залізними булавами розтрощували коням голови, а мечами розпорювали животи, і ті, падаючи, привалювали своєю вагою верхівців.

— Бийте їх, браття, бийте! — гримів голос князя Кия. — Ні кроку назад! Рубайте псів скажених! Перемога близько!

Він наносив блискавичні удари важкою бойовою сокирою і прокладав дорогу своїм товаришам. Ненависть, якою сповнилося його серце ще на полі бою під Роднем, і радість, що забуяла в грудях, коли дізнався про врятування Цвітанки, подвоювали його сили. Він забув про небезпеку. Йшов напролом, кришачи і крушачи все на своєму шляху, і поривав за собою своїх воїв.

Як буйний передгрозовий вихор, мов чорний степовий смерч, так завирувала, заклекотіла, зашаленіла кривава битва на широкій Росавській поляні. І з одного боку, і з другого падали убиті й поранені. Поляни не відступали ні на крок. Безперервно виривалися з їхніх розпаленілих горлянок бойові кличі, горіли шалом і звитягою очі, а міцні руки ні на мить не стомлювалися вражати ворогів. Переднім лавам, що взяли на себе головний тягар бою, всіма силами допомагали задні — заміщали загиблих, виносили поранених, засипали стрілами через голови передніх бійців гуннських вершників.

Гуннам так і не пощастило прорвати тугі глибокі лави полян. А вони ж завжди всю надію в бою покладали на перший удар. Не виходило — тікали. Так і тепер. Втративши кілька сотень найкращих воїв, а головне, загубивши надію на швидку перемогу, вони вже билися без запалу і часто поглядали назад — чи не буде наказу про відступ?