Володимир Малик - Князь Кий

Межамир зупинив його.

— Не чіпай! Поки вона в рані, я можу говорити, а виймеш — душа моя миттю випурхне з тіла… Мені ж треба сказати тобі кілька слів перед смертю!

Кий підвів голову вмираючого.

— Кажи, батьку, я слухаю…

Межамир поклав правицю Києві на передпліччя.

— Князю, вітаю тебе з перемогою… Не посміють тепер недобитки Аттіли знову напасти на слов’янські племена… Бо доброго одкоша одержали!

— Доброго, стрию! І немала твоя заслуга в цьому!

— Про мене вже мови нема… Сам бачиш… А от що буде з родом моїм — це тривожить мене… Ти зі своїми людьми повернешся на Рось — ріку предків наших, а мої залишаться, як відламана гілка…

— Але ж ти сам цього хотів, стрию! Покійний отець розповідав про це не раз…

— Було таке… Бо дуже уподобав я ті місця над Дніпром… І родовичі мої уподобали — всі добровільно зосталися там, нікого я не змушував… А тепер прошу тебе — візьми їх з собою!… Якщо плем’я русів хоче бути сильним, то воно повинно бути єдиним!

— Я не можу взяти твоїх людей з собою, стрию…

— Чому? — стривожився старійшина.

— Бо хочу зі своїми родами, як і ти колись, сісти над Дніпром, на твоїх горах. Теж уподобав ті місця!

— Справді? — аж кинувся Межамир, і легкий усміх зм’якшив його посуворіле обличчя. — Ти залишаєшся?

— Так, я довго думав, приглядався і вирішив, що там буде середина землі моєї!

— А якщо рід не захоче?

— Я ж князь!

Супроти цього Межамир не зміг нічого заперечити. Раптом внутрішнім зором і відчуттям умираючого збагнув силу духу свого племінника. Це не добродушний Божедар і навіть не розважливий, поміркований Тур. У цьому молодому дужому воїнові щасливо поєдналися і доброта, і розум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати над плем’ям. Щасливий Тур — залишив такого сина!

А вголос сказав:

— Тоді я можу спокійно померти — доля племені в надійних руках! У твоїх руках, Кию! — і повернувся до своїх воїв: — Чуєте, синове?… Ось моя остання воля — віднині вашим старійшиною і князем буде Кий, племінник мій! Йому вручаю владу над нашими родами руськими подніпровськими! Слухайтесь його, як мене! І підкоряйтесь йому, як мені підкорялись!

— Будемо, отче! Хай душа твоя буде спокійна! — загули довкола голоси.

Він закашлявся, почав задихатися. В грудях забулькало, на губах з’явилася червона піна.

— Помирає наш стрий, — прошепотів Щек.

— Відлітає душа його з тіла, — витер з ока сльозу Хорив.

Вої збилися щільніше, зачаїли подих. Отроки, не соромлячись, плакали. Старійшина для них усіх був батьком.

— Підніміть мене… Та вище… Хочу побачити поле, на якому перемогли ми гуннів, — прошепотів Межамир.

Кий з братами та найближчими воями підхопили його на руки, підняли високо вгору.

— Дивися, стрию!

Він востаннє розплющив очі, туманіючим зором оглянув всіяне трупами широке поле, далекий ліс на видноколі, золотий лик Світовида в синьому небі — і раптом обм’як, затих, став непорушний і важкий. Його поволі опустили вниз і поклали на землю.

Наступного дня на горбі, за два поприща від похмурого бойовиська, де хижі птахи клювали розпухлі від спеки гуннські трупи, запалали багаття, — спалювали тіла загиблих слов’янських воїнів.

Вишикуване на рівнині військо завмерло в скорботі. Попереду — князі, старійшини, боляри. У всіх суворі, закам’янілі обличчя, сповнені суму очі. Вої — при повному озброєнні. Як перед боєм: у лівій руці — щит, у правій — спис, на поясі — меч, а за плечима — лук та тул зі стрілами.

Урочисто-безмовна хвилина прощання.

Коли багаття згасли, старійшини зібрали обгорілі кістки і склали в одну купу на узвишші. Туди підійшли князі.

— Братове, вої! — звернувся до війська Кий. — Ось лежать останки тих, хто віддав життя за нашу землю і за наші роди. Поховаємо їх за нашим звичаєм прадавнім — насиплемо над ними високу могилу, щоб не розвіялася слава про сміливців, щоб кожен відав, що тут покояться захисники вітчизни! Щоб діти і внуки наші пам’ятали, кому завдячують своєю волею і своїм життям!

Він узяв жменю землі і посипав на кістки. За ним підійшли князі Гордомисл, Xодота, старійшини, боляри, волхви — і кожен поклав грудку землі. І тоді рушило військо. Вої мечами різали дерен і на щитах несли на узвишшя. Там незабаром виросла висока свіжа могила.

А вої все йшли і йшли…

Після похорону справили тризну. Довкола могили поставили казани з гарячою кашею та вареною кониною, на розіслані попони накраяли зачерствілого хліба, наклали в’яленої риби… Не було, правда, ні пива, ні сити, але зголоднілі люди п’яніли від їжі, і незабаром, коли досхочу наїлися, завели розмови, а потім і співи. Молодь затіяла військові ігри — стріляла з луків у ціль, метала списи — хто далі, найспритніші билися навкулачки та ганяли на гуннських конях наввипередки.