Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Сьогодні на «брехалівці» обговорювалась щойно оголошена «Позика свободи». З приміщення Думи був винесений величезний плакат і встановлений позаду місця для ораторів. На плакаті тому був намальований солдат з закривавленим бинтом на голові. Він вказував пальцем просто перед собою, і палець його та погляд очей були намальовані так хитромудро, що звідкіля б не глянути, палець наколював, а погляд пронизував саме того, хто дивився на плакат, тобто — відразу всіх і кожного зокрема. Вгорі по плакату був величезний напис: «Громадянине свободної Росії! Чи ти передплатив "Позику свободи"?»

Оратори від есерів та соціал–демократів меншовиків підтримували патріотичний захід Тимчасового уряду, підкреслюючи його величезне значення для дальшого розвитку революції і, особливо, для справи ведення війни до переможного кінця.

Оратори від українських есерів та українських есдеків одначе застерігали, що підтримку від української громадськості цей акт дістане лише в тому разі, якщо відповідною до кількості населення України частиною мобілізованих «Позикою свободи» коштів порядкуватиме Центральна Рада.

Потім слово взяв член Центрального бюро професійних спілок та член Ради робітничих депутатів міста плотник Боженко Василь Назарович.

Він почав так:

— Товариші й громадяни, дозвольте мені поставити вам одне запитання! Чи можна, питаюся, одне запитання?

— А від кого запитання? — поцікавився головуючий на мітингу член «Викорого». — Від вас особисто, від профспілок, Ради депутатів або якоїсь іншої організації?

— І кому ж на нього відповідати? — почулося з юрби.

— Відповідати, — сказав Боженко, — будемо всі гуртом. А запитати маю від партії більшовиків.

— Давай — запитуй! — гукнув десяток голосів: новий спосіб ведення мітингу «брехалівці» заімпонував.

Боженко поторсав бороду і запитав:

— Так от, питаюся, товариші, про таке: для чого Тимчасовий уряд хоче витягти з народу останні його трудові копійки? І як він ті грошики заміряється протринькати?

В юрбі сплеснув сміх.

— Щоб німця бити! — гукнув хтось здаля.

— Щоб завоювати Мілюкову Дарданелли, а Гучкову — Берлін! — почувся ще іронічний відгук.

— Правду кажете, товариші! — підхопив Боженко. — Простріляти з гармат та кулеметів хоче народні грошики Тимчасовий уряд! От для чого потрібна ота «Позика свободи», хай їй біс! Щоб війну ще затягти і виложити народ трупом за інтереси імперіалістів! Так от, я й питаюся вас — потрібно народові таке чи не потрібно?

— Не потрібно! — гаркнув хор голосів.

Боженко рубонув кулаком у повітрі:

— І я думаю, що не потрібно! Тому й протестуємо ми, більшовики, проти цієї провокації! Закликаємо — одкоша дати імперіалістам з Тимчасового уряду!

На майдані зчинився гамір. Гукали, свистіли, закликали всі. Організатори мітингу теж зарепетували, вимагаючи, щоб оратор зійшов з трибуни, взиваючи його німецьким запроданцем.

Та Боженко знову махнув рукою.

— Але на позиціях кров проливають мільйони наших братів! Вони просять їсти, а ще попросять і чобіт та теплої куфайки, тільки вдарять морози! На утримання армії таки потрібний чималенький куш! Тому ми й пропонуємо: усі видатки на армію, доки вона не буде демобілізована, покласти на тих, хто затіяв цю прокляту війну. На банкірів та буржуїв! З їхньої кишені і взяти гроші! Пропонуємо і вимагаємо: обкласти геть–чисто всіх експлуататорів та паразитів контрибуцією; експропріювати їхні мільйони по банках, їхні прибутки від виробництв, зиск від урожаю в поміщиків! Отак, товариші громадяни, і вимагаємо від Тимчасового уряду! А від нас, голодранців, нехай має…

Два величезні кулаки, якими Боженко розмахував у повітрі за кожним словом, раптом склались у дві величезні дулі, і ці дві дулі він сунув під ніс головуючому, а тоді ще потрусив ними над головою, щоб бачили всі.

Майдан вибухнув реготом, оплесками, вигуками «браво!» А Боженко з гранітного куба стрибнув просто в юрбу.

Данило Бриль, Харитон Києнко та Флегонт Босняцький не випадково опинились цього ранку на розі Хрещатика й Думського майдану. їх пригнала сюди аж з Печерська важлива справа.

На розі Хрещатика й Думської, займаючи два поверхи наріжного будинку, містилася найбільша на весь Київ мебльова крамниця об'єднаної фірми «Якова та Йосипа Кон»: монопольний продаж виробів фабрики Кимаєра. Перший поверх займала власне крамниця, або, як Яків та Йосип Кон іменували її — «салон», а на другому розташувався рекламний відділ, або, як іменували його Йосип та Яків Кон, «вернісаж». Чотири величезні вітрини другого поверху дивились на Хрещатик, чотири точнісінько такі ж — на Думський майдан. В кожній вітрині, що на Хрещатик, був виставлений комплект гарнітуру меблів: вітальня, їдальня, кабінет і будуар. У вітринах, що дивились на Думу, стояли поштучні меблі: ліжка, канапи з кріслами, столи й стільці, шифоньєри та етажерки. Яків та Йосип Кон у співдружбі з Кимаєром претендували умеблювати квартири мешканців цілого міста.