Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Женська стать, — а з ними й дітвора — трималися віддаля і оточили вигін ланцюжком, неначе взяли його в облогу. Торохтіли вони між собою жваво і всі враз, — так що над вигоном немовби джмелі гули з щойно розбурканого кубла.

Оксентій, наче ніж крізь масло, пройшов через жіноцьку облогу. Софрон тримався батька. А жінки тут і залишились. Домаха зразу заходилася переповивати свого Савку, бо здалося їй, що він впісявся. Бідоласі Савці ті маніпуляції були не до душі, — він прокинувся і заверещав на весь голос.

— І що воно за дитя таке вродилося? Ану, цить! — сердито гримала на нього Домаха, шаріючися з гордощів та пихи. — І що йому зробити, щоб воно нишкло? — сіпала вона плечем до жіноцького гурту, що враз зійшовся довкола неї.

Жінки зразу відкрили жваві дебати.

— А ти сповивач попусти… Проти ночі в теплій воді з материнкою треба скупати… А то кропу заварити добре…

Вівдя прихилилась до Домашиного вуха і прошепотіла, стидаючись та червоніючи:

— А може воно циці хоче? Га? Дай…

— Не лізь! — відказала Домаха, зневажливо кліпнувши на бездітну молодицю. — Сама знаю, коли йому що давати.

Оксентій спинився за лінією жіноцької облоги, роздумуючи, до якого б гурту пристати? За станом, йому йти аж он куди — до чиншовиків.

Найближче стояв гурт батраків з економії. Було їх, мабуть, з півста, мужської і жіноцької статі купно, — фурмани, товарчі, єгері, садівники, теслі, млинські, свинарки, пташниці, всяка челядь. Поміж них інколи схоплювався спів: то «Зозуля», а то й «Ра–ра–ра, Антек на гармоні гра», одначе, зразу й уривався — загальної підтримки не було: не вечір, хіба ж удень заспіваєш по–справжньому?

До цього гуртка Оксентієві путь не лежала ніяк: в економії він робив, мабуть, літ з тридцять тому, ще за царя Олександра, — доки спромігся на чинш.

— Ходімо, тату, пристанемо до хазяїв, — тихцем запропонував Софрон. — Ми ж таки поза чиншем і своїх дві десятини маємо… — Софрон завжди говорив тільки тихо та вкрадливо, така вже в нього вдача була, а до статечних господарів його захитувало здавна: мріяв Софрон про «настоящий» ґрунт.

— Постривай! — невдоволено відмахнувся Оксентій. — Роздивитись хочу, де люди. Сказано: попереду батька…

Софрон примовк. Батька він трохи побоювався: Софрон, взагалі, багато чого побоювався та остерігався.

Оксентій насупився, приміряючись та прикидаючи, а перед Софроном — наче милувався з гарного краєвиду перед ним.

Краєвид, і справді, був гарний–прегарний. Впрост поза лукою тихо спливав Здвиж — хоча й не широкий, але повноводий, і риби з нього вистачило б на цілу Бородянку, коли б граф Шембек не заборонив рибалити, бо спродав усю рибу в воді київському підрядчику по ресторанах. Понад Здвижем — неширокою смугою — стояли очерети: в них качок, лисок та куликів — гибель, хоч усю Бородянку годуй, — коли б граф Шембек дозволив комусь полювати. А по той бік Здвижу і по цей його бік, — луки неозорі, по весні суціль залиті водою, а влітку — трава, як шелюги, висока, густа та соковита: випасти можна б череди, табуни й отари не одної Бородянки, а й Дружні, Рудні, Голокрилля, ба й Бабинець, коли б та лука та не була панська, Шембекова. Граф Шембек, власне, його управитель Пилип Якович Савранський, пакував усе сіно пачками по два пуди і відправляв аж у Берлін, а тепер — на фронт, героям–кавалеристам для бойових коней. За лукою, понад залізницею, стояв бір. Бір також був Шембеків. Граф Шембек його рубав і засилав на шахти в Донбас, мало не за тисячу кілометрів. З пнів та коріння томив вугілля, гнав дьоготь, випалював поташ і скипидар. І теж кудись тарабанив — до Києва і далі, Дніпром.

Оксентій журно зітхнув і одвернувся.

А втім, позаду, за селом по обрію, знову стояв бір, і знову Шембеків. А між селом і лісом на роздоллі залягали поля: пшениця, жито, ячмінь, просо, гречка — і теж — Шембекові: людські ґрунти були далі у лісі й за лісом…

Жита на Шембекових полях вже половіли.

Оксентій відвернувся і рішуче попростував до гурту статечних дядьків. Софрон поспіхом поцибав слідом за ним.

Оксентій обрав для себе гурт статечних дядьків не тільки тому, що поза чиншем мав і свої дві десятини, а ще його гіпнотично вабив папір у руках в Григора Омеляненка. А що коли в тому папері якраз і записано відповідь на всі запитання, які не дають спокійно заснути? Крім того, Оксентій зметикував, що бричка, з якої старшина промовлятиме, спиниться саме на белебені, в центрі вигону, а Оксентій любив завжди стояти до діла ближче і все гарно бачити й чути.