Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

З Києва ж — тільки вже від Центральної Ради, від самого її голови пана–добродія Михайла Грушевського — надійшла і друга об'ява. В тій об'яві повідомлялося, що нині геть–чисто по всій Україні утворюються такі собі «селянські спілки», і Бородянку як волость запрошується також закласти в себе «філіал». Вписуватись до філіалу вільно всім селянам; але позаяк обстоюватиме спілка спеціальні хліборобські інтереси, то й писатись годиться насамперед тим, хто сидить на своїй землі.

З Києва ж таки прибув ще до громадян села Бородянки заклик, — організувати свою, Бородянську, Раду селянських депутатів. Ради селянських депутатів спільно з Радами робітничих депутатів та Радами солдатських депутатів боротимуться за бідацьку правду і долю — проти панів, поміщиків та інших експлуататорів. Підписано: Київське губерніальне міжпартійне оргбюро партій соціал–демократів більшовиків, соціал–демократів меншовиків та соціалістів–революціонерів.

І, нарешті, Пилип Якович Савранський — маєтками графа Шембека на Бородянщині управитель — сповіщав, що має сьогодні погуторити з людьми — як же воно буде з косовицею й жнивами? Трава на луках понад Здвижем вистоялася вже, а жита по той бік битого шляху вже половіють. То як же буде? Чи вийдуть люди з серпами, косами та до панських машин? Чи норовитимуться, як по весні, коли не хотіли сіяти, вимагаючи землю собі, і довелося гнати строкових аж з київської безробітної босячні? Якщо люди вийдуть–таки, то — поденно чи від копи й снопа? А якщо від снопа, то — за котрий? Пан давали до революції десятого, а нині, з огляду на демократію, дають згоду і на дев'ятий. Дали б пан і восьмого, так війна ж, і на поставки забирають десять процентів по казенній ціні.

Отакі найважливіші справи стали сьогодні на розсуд громади. Тим–то так незвичайно і виглядала сьогодні Бородянка: люди валом прямували на вигін — на графських луках понад Здвижем.

Люди йшли по одному, по двоє і цілими гуртками — і чоловіки, і жінки, і хлопці, і дівчата, бо оголошено рівноправність мужської та жіночої статі. Правда, парубків майже не було, хіба що — порчені та калічені, бо всі хлопці по вісімнадцятому році були нині в солдатах і проливали кров на позиціях.

Йшли люди, зодягнуті в щонайкраще, в празникове: діди — в смушевих шапках, дарма що в спеку; баби — в очіпках та літниках; молодиці — в плахтах та керсетках; дівчата — в мережаних сорочках та вінках; чоловіки — котрі не на війні, а з білими білетами, — в чумарках чи жакетах наопаш, поверх хрестиком вишитих сорочок.

Оксентій Нечипорук, хоча віку був і не дідівського — тільки відстукало п'ятдесят, але вийшов уже й в діди: Софронова молодиця минулого тижня подарувала мужика, хрещеного Савелієм, Савою — Савкою, доки малий. Тому Оксентій теж нап'яв шапку замість картуза і взяв у руки довгий ціпок. Вибрався Оксентій, хоча й був удівець, не сам, а цілим сімейством. Софрон виступав за ним крок у крок, — як і годиться синові з поштивості до батька. А ще кроків п'ять відступивши, — як і належить за сільським звичаєм, — посувалось жіноцтво: Софронова Домаха з немовлям біля пазухи, Дем'янова солдатка Вівдя — з порожніми руками та ще Меланя Бриль, уроджена Нечипорук, Оксентійова сестра, київського арсенальського Івана дружина. Меланя приїхала відвідати невістку з нагоди народження та хрестин малого, а також по півпуда ячменю, бо в місті харчі вже були по карточках і жилося чимраз то сутужніш. На сільський сход Меланя, дарма що киянка, вирішила йти з усіма — роду держатись, немовля зацитькувати, та й взагалі нехай пригадають усі, що й вона — бородянська. А раптом землю нарізатимуть не на робочі руки, а — подушно, на весь рід?

Оксентій ішов, твердо постукуючи ціпком попереду себе та поважно пахкаючи люлькою. Люльку він взагалі не курив — брав тільки до рота для поважності на великі свята. Був він урочистий: свідомість визначних громадських актів, які мали відбутися, сповнювала його поваги і хвилювання — адже люди сходились, щоб вирішити все і про все. Нехай, нехай у світі почують і мужицького голосу!

Софрон, довготелесий та сутулий — за слабу грудь його й не взяли в солдати — цибав чапельним ходом, намагаючись потрапити своїми підборами точно в слід, прим'ятий батьковими чоботами у росяному спориші. Він теж хвилювався, бо давно мріяв придбати до своїх ще б десятинку і з чиншу зійти, а революція показала таку надію, і неначе саме сьогодні до того повертало. Від хвилювання він раз у раз скидав картуза та пригладжував і без того прилизане олією волосся: така вже була у нього звичка, хвилюючись.