Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Ах, як же потрібна була порада, — і от цю пораду вони мають. З листа, що одержав з дому солдат Нечипорук — від батька, дядька, сусіди і ще якихось невідомих товарищів. Порада: братання!

Дзевалтовський біжить, і Дем'ян ледве поспіває за ним.

За півгодини над другою лінією гвардійських окопів звився білий стяг — на двох багнетах, наче транспарант в час вуличної демонстрації. Він був зроблений з кількох солдатських бязевих рушників, нашвидкуруч обкиданих суровою ниткою з солдатського окопного ужитку. На плакаті був напис розмоченим хімічним олівцем: «Брюдер! Браття!» В бінокль з німецьких окопів це можна було добре вчитати. І зразу, наче сміючись з посвисту куль, в російському окопі заграла гармонь: «Вдоль да по речке, вдоль да по Казанке». Хор застуджених солдатських голосів підхопив шпаркий мотив.

Німці зразу збагнули, що воно таке, і віяло куль враз перестало сікти бруствер. Кулемет, звичайно, рокотів, але кулі летіли тепер «по молоко».

І якась німецька пісня теж подала голос. Кулемети вторили їй. Але то також був тільки голос — спеціально для начальства: війна відбувається далі, кулемети стріляють — чого ж вам треба? Кулемети стріляли в ясний божий день.

Та на заваді були ще гармати. Смертна зона, нічийна земля, була в штабі акуратно пографлена на квадрати, і артилеристи повинні були неодмінно ці квадрати прострілювати, хай там хоч що. Для того, щоб від обстрілу звільнився якийсь квадрат, потрібно було, щоб той, з чийого боку б'є артилерія, — першим вийшов з свого окопу. Коректувальники в стереотруби побачать своїх, — і по своїх артилеристи не будуть стріляти: їм же зовсім просто пересунути попадання на один–два квадрати вбік…

І німці звелися перші. На далекому німецькому бруствері з'явився солдат. Він вимахував білим прапором.

Тієї ж хвилини Дем'ян вистрибнув на свій бруствер. За ним на бруствер висипали зелені гімнастерки. А на німецькому — вже маячили густо сіро–блакитні мундири.

І дві лінії — лінія солдатів російської армії і лінія солдатів армії німецької — рушили смертним, тепер вже не смертним, полем назустріч одна одній.

Офіцери цьому на заваді не ставали. Це ж мав відбутися просто «базар»: обмін продуктами, яких в одної сторони був надлишок, а в другої бракувало. Війна вже витворила свою, воєнну, мораль і встановила свої, воєнні, звичаї.

Лінії зближались, і з обох боків солдати вимахували кашкетами, кепі, просто руками.

— Камрад! — гукали німці.

— Камрад! — відгукувались росіяни.

Слово «камрад» уже ввійшло в інтернаціональний лексикон.

Гармошка награвала польку–кокетку. І під задьористий мотив вже не один гвардієць викаблучував на смертному полі. Лінії зближались, виспівуючи та весело пританцьовуючи.

Дем'ян біг попереду — вистрибом, наче хлопчисько: він конче мусив добити першим до своїх, обійняти когось, котрогось поплескати по плечу, глянути будь–кому в очі.

А з окопу посеред смертного поля люди виходили повагом, згинаючись під тягарем: йшли сорок два і несли вони тридцятьох.

Лінії зійшлись. В руках у людей були буханки хліба, сигарети, махорка. І обмін почався зразу — жваво і весело, з смішливою примовкою — нехай і незрозумілою, однаково — доречною: все одно вона викликала дружний регіт.

Поручик Нольде стояв на бруствері свого окопу, курив цигарку в довгому бурштиновому мундштуку, дивився в бінокль і презирливо посміхався: черговий факт братання мав місце на ділянці його батальйону, і ще сьогодні ввечері його покличуть в полк і накажуть зняти шаблю. Його питатимуть, одвівши очі набік, і він відповідатиме, теж скосивши око. І ті, що питатимуть, знатимуть наперед, як він скаже: німці, мовляв, вийшли перші й запропонували міняти шоколад на хліб. Просто — «базар» — і ніякої політики! Що він міг зробити солдатам? Революція ж! Свобода! Так би мовити — свобода совісті, друку і зібрань, хе–хе… І комітетчики його зразу підтримають, ще й докинуть: це, мовляв, дуже добре, що німецька армія революціонізується! Хе–хе!.. Така вже встановилася мовчазна згода поміж офіцерами і солдатами. Нічого не поробиш — закони війни! Он поручик Кирсанов вистрілив був у спину своїм «братальникам». І що ж? Сам дістав кулю в потилицю. Прапорщик Білоусов тільки рапорт подав, що, мовляв, почуваючи відповідальність перед вітчизною, сповнений, так би мовити, щирого патріотизму, вважаю своїм обов'язком рапортувати… І — накрили безвусого дурня шинелями та так одшмагали шомполами, що довелось відправляти його в госпіталь, щоб пришили йому новий зад… Ні, поручик Нольде на відповідальність і патріотизм плював! Потилиця й зад, пробачте, дороже вітчизни! І взагалі, хай собі побавиться мужва! Однаково, жодному з них не вибратися живим з цієї катавасії. Плювати! От тільки прапорщик Дзевалтовський — ай–ай–ай! Все ж таки, знаєте, офіцер! Повинен би, знаєте, розуміти… Про прапорщика Дзевалтовського поручик Нольде, про всякий випадок, звичайно, запам'ятає…