Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Поручик Драгомирецький — тільки митрополит вийшов з–між шеренг солдатів і наблизився до бровки тротуару — широко розчинив дверцята автомобіля:

— Прошу, ваше… первосвященство!..

І сану митрополита він справді не знав, і заплітав п'яним язиком. Запрошувальний жест вийшов у нього схожий на реверанс іспанського гідальго. Від надто широкого розмаху рукою він знову п'яно заточився.

Олександр Драгомирецький, укоханий син доброчинного печерського лікаря, почував себе після фронту в тилу, як у Христа за пазухою, і розкошував на свій смак.

Та митрополит Шептицький не звернув уваги ні на п'яного офіцера, ні на розкішний автомобіль: він проминув машину і підійшов до карети, якою приїхав. Послужливі черниці кинулись відчиняти йому дверці та піднімати ногу на приступку.

А поручик Драгомирецький, здобувши рівновагу, гикнув і вийняв з кишені невеличку табакерку. Нігтем великого пальця він відколупнув щіпку білого порошку і одним духом втягнув половину щіпки в одну ніздрю, другу половину — в другу.

— Будь ласка, частуйтесь, мілорде! — з фіглярством запропонував він штабс–капітану.

— Облиш, Олексашко! — сердито відгризнувся Боголєпов–Южин.

Поручик Драгомирецький простяг табакерку Петрову:

— Нюш!

— Спасибі. Не вживаю.

— Нам більше буде! — Драгомирецький заховав табакерку в кишеню. Хитнувшись, він мало не впав, заплутавши ногами.

Дверці карети ляснули. Крізь скло мелькнуло на мить обличчя митрополита — аж тепер гнівне, розлючене, аж чорне. Він звів руку — неначе для хресного знамення, щоб благословити місце, з якого від'їздив, але не благословив: рвучким жестом він засмикнув фіранку на віконечку карети.

— Пшол! — гукнув штабс–капітан Боголєпов–Южин.

Карета духовного вельможі рушила поволі. Козаки попереду теж пустили коней, четверо інших загарцювали позаду.

Шофер включив мотор, штабс–капітан сів поруч з шофером, поручики — позаду, і автомобіль рушив слідом за каретою. Офіцерам для особливих доручень при командуючому наказано особисто приставити крамольного митрополита–в'язня на вокзал, особисто посадити його в поїзд Київ — Петроград і залишити вокзал лише після того, як поїзд зникне з очей.

Коли авто сіпнуло на швидкості, поручик Драгомирецький аж завалився навзнак. В натовпі на тротуарі засміялись. Це кинуло п'яного поручика в сказ. Вирівнявшись, він посварився кулаком на людей і загорлав:

— Сепаратисти! Мазепинці! Украйонці!.. Ще не вмерла Україна, але вмерти мусить! Скоро, братики–хохли, вам обріжем вуса…

Натовп відсахнувся, а поручик, осатанівши, вже розмахував пістолетом, забувши вийняти його з кобури.

— Олексашко, дурак! Облиш! — роздратовано гукнув на нього Петров. — Що за ідіотизм? І це ж — чорносотенство!..

Та кокаїн почав діяти, і поручик Драгомирецький вже впав у наркотичний екстаз. Автомобіль котив до вокзалу, а доблесний син доктора Драгомирецького, рідний брат активної діячки української «Просвіти» студентки Марини Драгомирецької, — розмахував кашкетом в одній руці та кобурою пістолета у другій і репетував, як недорізаний.

— Ура! Вів! Гох! Банзай! Гоп, мої гречаники! Малороси мало росли, та забагато виросли! Амба! К стєнкє! В розході…

Петров марно тягнув його за поли френча та галіфе.

Боголєпов–Южин флегматично кинув через плече:

— Поручик Петров, дайте поручику Драгомирецькому в морду!

А професор Грушевський стояв у цей час у вікні свого кабінету і всіма фібрами душі ненавидів Росію.

— Ага! — Грушевський запихав бороду собі мало не в горлянку, неначе хотів задавити там якогось біса, що сидів усередині, в ньому самому. — Ага! Ви скажете зараз, що Україну гнітили деспоти і тирани, царі та імператори? Таки ні! Маєте ось тепер вашу «революційну» Росію, де на чолі «революційного» уряду стоїть «революційна» партія конституційних демократів. Годі! З цією партією покінчено! Професор Грушевський прихилявся до неї, коли ця партія була проти абсолютизму. Тепер Грушевський очолить партію есерів. Що? Керенський теж очолює партію есерів? Але ж Керенський очолює партію російських, великодержавних есерів, а Грушевський очолить партію українських, національно–свідомих есерів. Цей чортів митрополит таки має рацію: російська великодержавницька політика завжди розпалює націоналістичні настрої серед українців, а Центральній Раді це тільки на користь. Бо національно–свідомій «еліті» від того тільки легше повести за собою народ.