Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Ах так — народ!

А що таке, власне, — народ? Соціологічний термін чи тільки побутовий вираз?

Змалку ще маленькому Мишкові Грушевському татко з мамою завжди пояснювали, що народ — це прості люди: двірники, покоївки, фурмани, ну і, звичайно, селяни, з яких і з'являються всі ці фурмани, покоївки та двірники. Грушевського, коли він був ще малим Мишком і приїздив влітку на дачу в Китаїв під Києвом, навіть тягло до цих простих людей, селян: від них так смачно пахло житнім хлібом, невживаним вдома, а від жінок — теплим молоком. І пісень вони співали таких гарних, зворушливих — про кохання та гірку долю… Від теплого молока та пісень, власне, все воно й почалося — гімназичне українофільство, студентське українство, професорське українознавство. Так воно і пішло: нація, визволення нації, відродження нації, — раніше — козацької, а тепер — селянської, якій, проте, так гарно було б знову вбратись у старовинні, живописні козацькі шати… Ах, так! В народі ще є робітники. Ті, що роблять біля машин, — по млинах, у ґуральнях, на цукроварнях. Але, прошу, — які ж це робітники? Це знову ті ж таки селяни, які через злидні подались на заробітки, а мріють тільки одним: повернутись додому, придбати земельки, сіяти жито й пасти корів, Є, правда, ще й робітники на великих металургійних заводах, у шахтах та копальнях, — вони печуться біля всяких там домен, довбають кайлами вугілля, повзають на животі, тягнучи за собою санчата з породою. Цих робітників Грушевський бачив на картинках — у різних спеціальних виданнях. Але ж, бійтеся бога, — хіба то український народ? Доведено вже — й іншими авторитетами, і самим професором історії Грушевським насамперед, що ці робітники — зайди: кацапи, татари і всякий інший набрід. Або й з українського села, тільки ж — перевертні: вдягнуть російську косоворотку, взують російські сапоги на рипах, візьмуть у руки російську гармошку, нажлуктяться російської водки — і цвенькати починають по–кацапському! Навіть співають вже не думу про Морозенка, а пісню про Стеньку Разіна і танцюють не українського гопака, а російського трепака. Перекинчики, ренегати — пролетаріат без роду і племені, якому «кроме цепей, неча терять…» Цю покруч, цей виплід підступного зросійщення, — нехай любісінько забирають собі російські великодержавники. Український селянин — не перебендя, заробітчанин, а той, що сидить на своїй землі і міцно держиться за свою власну земельку, — народить собі нових українських людей, яким національна українська держава потрібна, щоб боронити їх власність, щоб побільшувати їх власність, щоб багатіти їм — мужицькій нації, нації міцних на власній землі мужичків… Нехай собі німці, французи, англійці як хочуть, як знають, — нехай у них буде і буржуазія і пролетаріат, але на Україні, силою історичних обставин, має бути тільки нація і ніяких соціальних класів! Діксі! Українського пролетаріату нема…

Професор Грушевський ненавидів Росію, дивився крізь вікно на вулицю і чмихав — то сердито на російське великодержавництво, то з задоволенням і зловтіхою — бо ж великодержавницька політика ллє воду на млин милого його серцю українського націоналізму.

А вулицею якраз ішов пролетаріат.

Сьогодні — погожого весняного дня — трудовий народ відсвяткував день Першого травня, свято солідарності трудящих — і пройшов вулицями веселою маніфестацією.

А надвечір народ вийшов на вулиці знов. Але була це вже не святкова маніфестація, а демонстрація протесту.

Прем'єр–міністр Тимчасового уряду, кадет Мілюков, оголосив свою «ноту» союзним державам, у якій запевняв уряди Франції, Англії, Італії та США, що Тимчасовий уряд свято виконуватиме зобов'язання поваленого два місяці тому царського уряду Російської імперії — всі таємні міждержавні договори, і далі провадитиме війну аж до переможного кінця.

І народ революційної Росії вийшов на вулиці і вимагав:

— Опублікувати таємні договори! Покінчити з війною!

Тисячу днів точилась всесвітня кровопролитна бойня — війна між десятками держав. Десяткам мільйонів людей дали в руки зброю і наказали убивати людей інших націй. Мільйони були вже вбиті — молодь, окраса й надія народів. Кров мільйонів просочила землю Європи від Балтійського до Чорного моря, від Атлантичного океану до океану Індійського, від Альп до Кавказького хребта. І кістки мільйонів вже зогнили. Але горе, біда, злидні й нужда, страждання й відчай наситили мільйони людей, що ще жили на цих стражденних землях. Чоловіки убивали один одного, матері й вдови сохли в тузі, сироти мерли з голоду, молоді подружжя не запліднювали нового, молодого життя. Морок смерті завис над трьома континентами, сонце сходило і заходило в кривавому тумані. Людей винищували кулями, бомбами, отруйними газами, душили землею і топили водою. Здавалося, людство збожеволіло і вирішило пожерти себе самого…