Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Просто перед Шептицьким було вікно. Крони каштанів кучугурились перед ним, і були вони в цю чудову пору рясно вкриті стрімкими білими свічками цвіту.

— Яка ліпота! — проказав він мрійливо. — Коли справу нашу буде завершено, коли сонце державності засяє над українською землею по обидва береги Збруча, коли український лев таки зіпнеться на свою скелю…

— Скелю! — пирхнув Грушевський. — Ваш Франко закликає лупати, розколоти цю скелю!

Грушевський завжди тяжко ненавидів Івана Франка і, де тільки міг, паплюжив його, — за те, що Франко був його постійним політичним опонентом, а саму історичну концепцію Грушевського іменував «фальшивою історичною конструкцією».

— Ваш Франко, — так само наголосив і Шептицький, — богопротивний плебей. Його — треба лупати! А леви українського націоналізму нехай зіпнуться на свою скелю! Отож, — він повернувся до думки, яку почав був висловлювати, — коли нога нашого офіційного повноважного посла ступить у міністерські бюра всіх європейських держав, ми, скромні старателі української справи, віддамо належну жертву Богові. В храмі Святої Софії в Києві і в храмі Святого Юра у Львові ми спорудимо панікадила з щирого золота, а на них — грона свічок з щирого срібла: точнісінько, як цвітуть оці каштани нашої древньої столиці перед Центральною Радою, органом, який започаткував боротьбу за самостійність України.

Шептицький звів обидві руки д'горі.

— Амен!

— Амінь! — прошепотів і Грушевський.

Потому він гучно висякався, аж залящало в шибках.

Коли хвилина урочистого мовчання минула, Грушевський знову зиркнув на дзиґарі:

— Але, даруйте, графе, ми ще маємо чимало справ, які потребують обговорення…

— Які там справи, пане професоре? — втомлено запитав Шептицький.

— Дуже багато справ! — скрикнув Грушевський. — Селяни вимагають забрати землю в поміщиків! Повсюдно виникають «земельні комітети» і вже діють самочинно! По всій Україні! Навіть під самісіньким Києвом! В Узині застрайкували строкові! В Лосятині просто захопили панські землі! В Рокитному і Юзефівці спалили економію! В Бородянці…

— Перепрошую, пане професоре! — втомлено спинив Грушевського Шептицький. — Всі ці діяння противні Закону Божому і людським законам, чинним у цілому цивілізованому світі. Для того й створюємо нашу державу чимдуж, щоб не допустити на нашій землі революційної анархії!

— Але ж доки державу створимо…

— Доти, — безцеремонно перебив Шептицький, — за стан на Україні відповідає Тимчасовий уряд: то вже його халепа! Але діє Тимчасовий уряд щодо цього цілком слушно: до Установчих зборів — жодних змін, а Установчі збори… мають підтвердити, що закон власності на землю непорушний. — Шептицький раптом урвав. — Але, пане професоре, якщо я не обмилився, слухавши, ви згадали про безчинства в селі Бородянці, отже, в маєтку графа Шембека? Це мене непокоїть…

— Мене теж! — буркнув Грушевський. — Щоправда, менше, як в інших випадках. Шембек — поляк, а неподобства чиняться і на землях українських господарів, еліти нашої нації, — в пана Терещенка, пана Ханенка, пана Григоренка, пана Скоропадського…

— Інтереси польських землевласників на Україні теж слід оборонити, — лагідно зауважив Шептицький. — Польська нація поруч із нами виборює свою національну незалежність…

Грушевський пирхнув.

— Крім того, — знову мрійливо додав Шептицький, — Бородянка — це спогад про мої юні роки. Поля, гаї, луки, річечка, вальдшнепи, кроншнепи, куріпки і… такі ладні дівчата були в Бородянці за моєї юнацької пори… Михаиле Сергійовичу! — вперше звернувся він до Грушевського інтимно і, за російським звичаєм, по батькові. — Зробіть ласку! Чи не можна одну сотню з щойно утвореного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького… надіслати на постій в Бородянку? Розумієте, присутність збройної сили…

В цей час двері розчинились, і до кабінету ввійшло троє офіцерів російської армії.

Обурене обличчя Софії Галечко, перелякані обличчя двох сановних святенниць визирали з–поза спин офіцерів.

— Що таке? В чому справа? Що трапилось? — загорлав Грушевський, в гніві зриваючись з місця.

Це було надприродно, в кожному разі — надто несподівано, але це було таки так: не просивши дозволу, навіть не постукавши в двері, в кабінет ввійшли троє офіцерів, як були, з вулиці — не скинувши кашкетів, з шаблями, причепленими до портупей.

На якусь мить вони пристанули на порозі — щоб роздивитись по кімнаті, а тоді чітким військовим кроком рушили через кабінет до столу. Один з офіцерів, — очевидно, старший — йшов попереду, інші двоє трохи позаду. Три пари острог лагідно і дзвінко, але м'якота милозвучно, приглушені товстими килимами, брязкали на кожному їхньому кроці.