Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Боженко раптом грізно посунувся на Івана Бриля.

— І правда! — загорлав Боженко, замахавши кулаками. — Ти, Йване, покинь ханьки мняти біля партії! Це тобі не дівка на вечорницях! Залицяєшся, сучий син: і гарне слівце закинеш, і поцілуєш у закапелку, і рукам волі даси коло пазухи, а сватів заслати — нема! — Боженко насувався на Івана, загрозливо розмахуючи руками. — Ти чому позапартійним живеш, сучий син? Ти що — перекупка з Галицького базару чи — обиватель з кафе «Семадені» на Хрещатику?

— Та ти не той… ти не дуже! — задкував Іван, ухиляючись від Боженкових рук.

— Двадцять років ти в революції крутишся, як кізяк в ополонці, а до партії не йдеш…

— Так його! — під'юджив Фіалек. — По кумполу його, Василю! Його, бач, ні п'ятий рік не навчив, ні кров, що проливав з нами у Політехніці!

— Ти чого, старий чорт, — вже заревів Боженко, підбадьорений підтримкою, і таки піймав Івана за сорочку на грудях, — в партію не вступаєш? В нашу — в пролетарську партію соціал–демократіів більшовики?

— Так і ти ж ще двох місяців нема, як вписався! — намагався Іван одірвати чіпкі пальці Боженка від своєї празникової сорочки. — Чому ти, розумний, раніше не вступив?

— Тому що дурний був. А тепер порозумнішав, як меншовицькі провокатори нас міністрам–капіталістам продали!

— Облиш, Василю! — реготав Іванов. — Хіба в партію силою заганяють? Дивись, ти йому на сорочці ґудзика одірвав!

— Я не силою, а серцем своїм до його серця промовляю. Таких, як він, риболовів, за горло треба брати, щоб у голові ясно було! Нехай скаже, старе опудало, вступить до нашої партії чи ні?

— Облиш сорочку! — почав благати Іван. — Пусти! Справді, ґудзика одірвав. От нехай Максим скаже: вже не раз ми з ним про це мову вели…

Максим, що хитро підсміхався, поки запальний Боженко толочив його друга об стінку, спробував стушуватись, коли Боженко кинув на нього лютим поглядом.

— Я — що? Я — нічого. Говорили–балакали, звичайно.

— Ну й що? — гарикнув Боженко. — І до чого договорились?

— Старі ми вже з кумом… з сватом пак. Підтопталися вже. От дітей вінчаємо…

— Ти кажи прямо, — ухопив другою рукою і його за манишку Боженко. — За більшовицьку партію чи — проти?

— Та я — за! — відсахнувся Максим. — Бог з тобою!

Але тут Іван Антонович метко вивернувся, ухопив Боженка за плечі і ловко завернув йому руки за спину: він таки був кремезніший проти Василя Назаровича. Та Боженко теж вивернувся і перехопив Іванові руки зверху: він таки був меткіший.

Сміх покотив гуртком «політиків», а Бриль з Боженком вхопилися «на пояски» і почали валити один одного з ніг.

— Ах ти ж — пацан! — крехтів Іван.

— Морока нам, пацанам, з вами, старою гвардією! — крехтів і Василь.

Проти Івана Бриля Боженко був трохи молодший, але мав за плечима і страйки, і демонстрації, і кривавий п'ятий рік, і тюрму, а на плечах — рубці від козацьких нагаїв.

Вони борюкались. А гурт «політиків» та рибалок перетворився враз на заядлих болільників: французька боротьба завжди користалась у робітничому колі повагою.

— Тур де бра! — линули з гурту слушні поради. — На нельсона бери! Зробить міст, а ти йому — під плече!.. Е, ні, стій, — ніжку не можна! Заборонений прийом! — Болільники були запальні, одначе справедливі.

А вгорі вже блідли зорі: западала пізня ніч. З Дніпра потягло прохолодою, а з печерських садів — духмяним ароматом молодої брості. В хаті бумкав бубон, бряжчали цимбали, високо і тонко виводила скрипка. Награвали краков'яка.

За рогом, за чотири двори, під дверима мавританського будинку, стояли Марина з доробалом–велосипедом і Флегонт. Марина казала: «Ну, бувайте!» — і робила два кроки до дверей, але Флегонт в цю хвилину гукав: «Хвилинку, товаришко Марино, а як же…» — і Марина спинялась, щоб докінчити розмову. Потім «Ну, бувайте» — казав Флегонт і робив два кроки геть, але тоді гукала Марина: «Постривайте, Флегонте, а як же…» — і вони знову брались докінчувати розмову. Розмова ця була без кінця: вони обоє були активні члени печерської «Просвіти» — було про віщо поговорити. А коли зачіпка є, то можна постояти ще. А постояти хотілось обом…

Троїсті музики нарешті урвали скажений темп краков'яка, стало тихо — зовсім тихо, і тоді — теж тихо — Дівоцькі голоси завели старовинної весільної — на добру путь: