Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Оце й була причина запізнення Марини на весілля, а заразом і секрет її велосипеда. Марина проміняла свій розкішний, за двісті сорок карбованців куплений «Дукс» на поламане, що й нове коштувало тільки сорок карбованців, доробало ризької марки — і на додачу взяла самогонку й пиво.

Тепер вже могла починатися справжня процедура квітчання молодих хрещатим барвінком, співи дружок та причитання матерів.

Пили самогон, пили пиво, гукали «гірко» — і молоді цілувалися: Данило — урочисто і Тося — стидаючись.

Гості, які не вмістилися в кімнаті, розташувались у садочку, просто між грядками з редискою та левкоями. Жінки таки прихопили з собою дещицю у хусточках: хто пиріжок, хто іржавий оселедець, хто цибулину з хлібом.

Шустрі хлопчаки стрілами перелітали під лавру до пані Капітоліни й назад — туди з карбованцями, переданими батьком потай від матері, а назад — з сороківками, закоркованими кукурудзяними качанами.

Оркестр з хором змагалися в чергу: оркестр — танець, хор — веселої на перепочинок. За полечкою — «У сусіда хата біла», за краков'яком — «Ой що ж то за шум учинився».

І навколо діжі кружляли та вибивали спочатку дружки з боярами, потім — вся молодь, а там вдарили лихом об землю й старші — вже ген пізніше, коли сонце сіло за Черепанову гору, запав смерк і в широкому небі над Печерськом засвітилися рясні та огнисті весняні зірки.

Звичайно, перед тим як піти і собі в танець, старше покоління хвацько, в надміру швидкому темпі, відспівало двоголосим хором «Кинем об землю лихом, журбою».

А коли старше покоління в танці притомилось, то полилися — в надміру повільному темпі — і традиційне: «Не осенний мелкий дождичек» та «Реве та стогне Дніпр широкий».

Гуляли це не загорьовані трударі, не жителі нужденних халуп на бідацькій приміській околиці, а безжурні володарі всього рухомого і нерухомого добра на землі.

І, мабуть, тільки на балконі четвертого поверху мавританського будинку не було тієї ночі гульні.

Старий доктор Драгомирецький стояв високо над усіма, ухопившися за голову. Завтра о восьмій — вранішній обхід лікарні, а він досі, запівніч, не міг заснути. Він вже пив валер'янку, нюхав солі — нічого не допомогло. Хіба заснеш, коли на десять кварталів такий гармидер і ґвалт? Яке неподобство, яке кричуще порушення правил додержання громадського супокою і тиші! Ні, ні! — цього модного тепер солоденького запобігання перед плебсом доктор Драгомирецький ніяк не сприймав. Хоча, певна річ, і великопанську зневагу до народних низів і, тим паче, утискування їх, доктор теж категорично засуджував.

А втім, доктор Драгомирецький мусив бути чесним з собою. Один раз за життя — було то, певна річ, ще замолоду — і йому довелося ввійти в тісне зіткнення з простолюдином, відбути, так би мовити, місію ходіння в народ. І якої тяжкої кари зазнали за це і він сам, і… народ. Навіть згадувати прикро, але — що поробиш: мусиш пригадати — почуття нещадного самокритицизму зобов'язує до того.

Був тоді Гервазій Оникійович ще тільки гімназистом четвертого класу, жив з покійними батьками на Солом'янці і захоплювався Луї Буссенаром, Луї Жаколіо та Майн Рідом. А в тому ж подвір'ї в підвалі проживав — прізвища тепер доктору Драгомирецькому вже не пригадати — шустрий та метикуватий хлопчина, на ймення Василько. Гімназист Гервазій, — відчуваючи себе культуртрегером, — читав Василькові і «Вершника без голови», і «Останнього з могікан». По правді, можливо, то й були найкращі хвилини в цілому житті Гервазія Оникійовича. Хлопці мріяли вдвох — захоплювались, жахались, заздрили, неначе зазнавали разом з героями книг усіх надзвичайних пригод у преріях і пампасах: скакали на мустангах, кидали ласо й бумеранги, стріляли з вінчестерів, навіть знімали томагавками скальпи. Словом, вирішено було твердо: тікати на привільне життя в Америку, в країну «Великих озер». І втекли… Що вийшло з того? В Боярці їх зняли з поїзда, Василька батько відшмагав ременем — такий жах, така некультурність і дикунство цих простих людей! А Гервазієві — не купили велосипеда, який був обіцяний йому за перехід з четвертого класу до п'ятого. Ну й, певна річ, заборонили не тільки водитися, але й зустрічатися з тим капосним Васильком. Так і не бачив свого приятеля дитячих літ Гервазій Оникійович з тієї пори. Бо того ж таки року батьки його переселилися з Солом'янки на Печерськ.

Ні, ні! Батьків Гервазій Оникійович не буде осуджувати. Вони тоді вчинили нехай і суворо, але педагогічно: не можна потурати дитячим забаганкам. Але правильно вчинив тепер і Гервазій Оникійович, батько, що купив–таки велосипед дочці Марині — шість місяців довелось економити: курити третій сорт тютюну замість вищого, дюбек–анатолійський, і пити в неділю не склянку лафіту, а звичайний бессарабський кисляк. Бо ж закінчила Маринка гімназію з срібною медаллю, склала додаткові іспити з латині і вволила батькову волю — продовжити їх славний медичний рід! Молодчага! Нехай покатається тепер: спорт — річ корисна для здоров'я обох статей, і чоловічої, і жіночої. Можливо, захоплення спортом пригасить нездорову цікавість дівчини до цього самого… модного тепер демократизму та українства. Ось він, цей хвалений Маринкою демос, п'є, гуляє, вибиває гопака і оглашає цілу околицю диким лементом. Добре ще, що сьогодні Маринки пізно вдома нема — либонь, возиться з своєю секцією «Просвіти». Вже нехай краще буде «Просвіта» — все ж таки культура, нехай і малоросійська, а не отаке кричуще неподобство…