Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Здорово! — гукнув Боженко і ляснув сусідів по плечах.

— Та яке ж там — здорово? — з скрухою озвався Оксентій. — Зразу ж, точнісінько, як ще за царя бувало, козаки з–під фронту прибули. Вишомполювали півсела і наказали панське добро нести назад. І в Лосятин, — додав вже зовсім сумно Оксентій, — теж прибула комісія з папером: мовляв, до Установчих зборів землю ніяк не ділити. І в Узині теж: заборонив комісар Тимчасового уряду робити батракам тільки вісім годин, бо ж то — завод, а то — земля: лозунг непідходящий, особливо — в сезон…

— От веремія! — аж підхопився Боженко і замахав кулаками. — Та коли так піде далі, товариші…

Але Оксентій його перебив:

— Веремія і є! Так от, і питаюся, товаришу главний робочий, як же воно буде тепер? Наділятиме революція селян землею чи не наділятиме? Га?

Всі обернулись до Іванова.

Іванов оправив пояс з солдатською бляхою на гімнастерці і не поспішаючи відказав:

— Що ж, коли питаєте, товаришу, то я вам відповім.

— Ну, ну? — Оксентій аж звівся з призьби, так йому нетерпеливилося почути нарешті відповідь.

— Не наділятиме! — сказав Іванов.

Оксентій вдарив у поли:

— Як? Революція та й не дасть хліборобові землі? А мій Дем'ян з фронту пише… — Він захапався по кишенях за Дем'яновим листом.

— Революція, — сказав Іванов, — всяка буває. Для буржуїв і для трудового народу. У нас, дядьку, щоб ви знали, революція зараз уже не для трудового народу: буржуї прибрали революцію собі до рук. Буржуазна, виходить, революція. І трудовому народу — чи робітникам по заводах, чи селянам коло землі, — ще гай–гай боротися треба за свої права! І поки ми, робітники та селяни, не візьмемо владу в країні в свої власні руки, до тої пори…

— Так треба ж брати її, владу, значить! — аж гукнув Оксентій. — Чому ви, робочі, ви ж таки — передовий елемент, у вас — всякі партії, не візьмете її в городі, а тоді б і ми на селі? От мій Дем'ян… — він замахав вже добутим Дем'яновим листом.

— А тому, — знову спокійно відказав Іванов, — що до речі згадали ви, дядьку, про всякі партії. Партій розвелось чимало, а до згоди між собою партії ці якраз і не можуть прийти. От, скажімо, наша партія, більшовиків, прямо каже: землю селянам негайно і задурно, без викупу! А от, скажімо, є такі — меншовики, так ті…

— Більшовики, меншовики! — закричав Іван Бриль, що теж вже висунувся з хати від весільного столу, дарма що — батько, бо не міг стримати свого потягу до гутірки «політиків» на призьбі. — Знову тієї! Одна партія нехай для робочого класу буде — соціал–демократія — і край!

— Вірно! — гукнув і Максим Колиберда, що теж, слідом за своїм другом, вислизнув з–за весільного столу. — Замирити треба, привести до згоди! В інтересах революції! — І він затяг пісню, бо був таки п'яненький:

— А оце вже і є меншовизм, — урвав його Іванов.

— Що? — затупцював на місці Максим. — Пісня самого поета Котляревського — меншовизм?

— Та пісня — ні, — посміхнувся Іванов. — А от те, що ви з Іваном кажете про замирення і злиття партій, — якраз і є меншовизм.

Іван Бриль посатанів:

— Тобто і ти кажеш, що я з Максимом — меншовики?

— Я сказав, — розсердився й Іванов, — що згоди між буржуйськими та пролетарською партією прагнуть якраз меншовики. Ти що, недочувати вже на старості літ почав? Не може бути, щоб було дві правди! Правда в одної партії — за цією партією і треба йти!

— Так і я ж те саме кажу, — замирливо пробубонів Іван. — А то — меншовики, більшовики! Хай буде програма точно по соціал–демократії, як Володимир Ілліч Ульянов–Ленін казав, — без того, щоб один крок уперед, а тоді — два назад…

Максим єхидним голоском зупинив свого друга. Зауваження Іванова дошкулило йому: де ж таки — образив «меншовиком».

— Не твоє, свате, собаче діло про такі речі судити. Судити про партію — діло партійне. А ми ж з тобою — позапартійні, просто собі соціал–демократи, і права слова не маємо, коли поміж більшовиків мова про партійні діла йде…

— А оце ти, Максиме, вже просто свиня, — плюнув Іванов. На «свиню» Максим не образився. — І справді, закидаєш, наче меншовицький провокатор…

— І–і–і! — зірвався нарівні і затупцював на місці Максим, — то таки виходить, що я…

— Цить! — гарикнув на нього Боженко. — Дай же чоловікові сказати!

Всі «політики» також шумно зацитькали на єрепенистого Максима.

— Я тільки хочу сказати, — заспокоюючися, мовив Іванов, — що більшовицька партія — авангард робітничого класу, і весь робітничий клас має право і повинен мати свою думку про свій авангард, про його діла і програму теж. Та й, — Іванов кивнув на старого Бриля, — сьогодні він — чоловік позапартійний, а завтра, дивись, може, і він у нашу партію вступить. Та й ти теж…