Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Юрій лежав на брукові, а офіцер, а за ним і юнкери, били його носками під ребра, топтали чобітьми.

В Косому капонірі — в центральній круглій галереї тюрми — як і завжди серед білого дня, стояв присмерк: світло соталося тільки з–під стелі, з круглих амбразур, заснованих павутинням. Було волого і повітря важке.

Особливо дошкуляла тіснота: галерея чималенька, але ж покотом аж сімдесят сім чоловік!

Втім, тепер вже було сімдесят дев'ять. Нещодавно до ув'язнених гвардійців–комітетчиків принесли на носилках сімдесят восьмого — авіатехніка Королевича, з обома простріленими ногами. А сьогодні вкинуто й сімдесят дев'ятого — прапорщика Криленка.

Криленко прибув з фронту. Позавчора він виступив на екстреному об'єднаному засіданні Ради робітничих депутатів і Ради військових депутатів — як делегат Південно–Західного фронту — з доповіддю про стан на фронті та з вимогами фронту: негайний мир без анексій і контрибуцій! Вчора він же оголосив декларацію конференції більшовиків Південно–Західного, прифронтового краю: всю владу — Радам! Сьогодні його схопили на вокзалі юнкери — і ось він тут.

Коли Криленка ввели в каземат і штовхнули між тіла, що тісно заповнили всю площу долівки, а він вилаявся спересердя, — зразу з усіх боків на нього зацитькали: тихо, якраз відбувається відкрите партійне засідання!

Втім, поміж сімдесяти восьми ув'язнених — членів партії було поки що тільки двоє: прапорщик Дзевалтовський та солдат Королевич. Та зараз вже мало бути три: приймали в партію Дем'яна Нечипорука.

Внутрішня охорона стояла тут же — чотири жовті кірасири і чотири богданівці — і похмуро слухали. Такою — з кірасирів і богданівців, з солдатів, вірних Тимчасовому урядові, та з солдатів, вірних Центральній Раді, — була постійно і вся зовнішня охорона військової тюрми. Командування військовим округом не могло до кінця покластися ні на вояків, вірних Тимчасовому урядові, ні на вояків, вірних Центральній Раді, тому й виставляло варту і з тих і з тих разом. Розрахунок був такий: один одному не довіряючи, один одного боячись, стежачи один за одним, кірасири й богданівці — один перед одним — вкупі забезпечать якнайнадійнішу охорону.

Криленка вкинули в каземат, і він зразу став третім членом тюремної партійної організації.

Дзевалтовський якраз промовляв: розповідав, чому і за що рядовий гвардійського полку солдат Дем'ян Нечипорук достойний бути членом партії соціал–демократів більшовиків.

Потім говорив солдат Королевич.

Тоді попросив слова Криленко. Він бачив Нечипорука вперше, і це були його — Криленкові — перші слова тут, у тюрмі.

Він сказав:

— Товариша Дем'яна Нечипорука рекомендує в партію більшовиків тюрма. Раз товариш хоче йти в партію під тюремним склепінням, то, мабуть, він знає, куди він іде і для чого. Все!

— Товаришу Нечипорук! — сказав головуючий Дзевалтовський. — Тобі слово: говори!

Всі примовкли, чекаючи. Сімдесят сім, притулившись один до одного на вологій тюремній долівці, не ворушились. Тиша запала в тюремному казематі.

Дем'ян звівся. Він мав щось сказати, але що саме сказати, він не знав. І він стояв та слухав тюремну тишу. Вже другий місяць вилежувався він тут — далеко залишився фронт, громи канонади, вищання мін, кулемети. Але тільки западала отака могильна тиша, він знову чув звуки фронту: канонада, кулемети, міни. Йому вчувалося, що стрілянина гримить отут, зразу за товстезними мурами старовинної в'язниці. Омана була такою виразною, що Дем'ян схоплювався і кидався до амбразур — чи не прийшов бій під самісінькі стіни тюрми?

Але то була тільки омана: три роки його слух вбирав стрілянину і громи фронту, і тепер підсвідомість повертала в могильній тиші цей звуковий міраж.

Дем'ян лягав і заплющував очі. Але тільки він склеплював повіки, зразу ж починав бігти: йому ввижалося, що він перебігає смертне поле під куполом смерті, плигає з вирви до вирви, і віяло кулеметних куль простилається між ним і небозводом…

— Ну? — запитав Дзевалтовський. — Що ти скажеш, Нечипорук?

Дем'ян розвів руками:

— А що казати? Сьогодні — я, завтра — другий: всім нам, доки живі, єдина путь — вписатись у партію пролетаріату й бідного селянина. Щоб, значить, звершити революцію. Революція, правда, кажуть, вже тут була — в лютому місяці — доки ми воювали на фронті. Хто його зна, може, й справді була — червоні прапори бачили, чули ораторів в порядку прєній, а революції… не примітили. Як на мене, то революцію ще треба робити. Прошу прийняти мене в партію більшовиків, щоб зробити революцію…