Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— З України? — Все обличчя Леніна спалахнуло жвавою цікавістю. — Це надзвичайно важливо! — Ленін вхопив Коцюбинського за обидві руки. — Розповідайте ж, розповідайте!

— Володимир Ілліч! — втрутився Подвойський. — Ми знайдемо спосіб організувати вам зустріч з товаришем Коцюбинським. Він розповість вам усе докладно. Але зараз ми маємо поспішати.

— Так, так! — сказав Ленін. — Маємо поспішати. Обов'язково організуйте мені довгу розмову з товаришем з України! І невідкладно! Але зараз тільки два слова. Який стан у Києві, товаришу Коцюбинський?

Юрій захвилювався. Думки — тисячі думок вихором линули в голові: сказати треба було так багато, і ще більше треба було почути від Леніна! Але Подвойський сіпав за рукав.

Коцюбинський стис Леніну руку — його пальці й досі лежали в теплій, м'якій, але навдивовижу міцній долоні Ілліча, — і сказав:

— Володимир Ілліч! На Україні добре: донецькі шахти, Катеринослав, Харків — скрізь по пролетарських центрах день у день неспинно і в величезних масштабах зростає і шириться вплив нашої партії в масах…

— Браво! — скрикнув Ленін і потис руку Коцюбинському. — В цьому запорука перемоги соціалістичної революції! Маси, маси і ще раз маси! Не в підпілля повинна йти партія, а іменно в маси! — Посмішка знову блимнула в очах Ілліча. — Оце й буде найкраще наше… підпілля: в масах! — Обличчя Ілліча знову зробилось зосереджене. — Але на Україні особливо важливо піти не тільки в пролетарські, а й в селянські маси: їх треба розшарувати і відірвати від впливу куркуля, на якого хочуть спертися українські сепаратисти! Треба йти до найбіднішого селянина, до… як це говорять у вас, на Україні, про безземельних і малоземельних селян?

— Незаможних?

— От–от! Незаможників!.. А в Києві? В Києві як?

— Володимир Ілліч! — сказав Коцюбинський. — В Києві теж було б добре: в пролетарських масах вплив і авторитет нашої партії зростає велетенськими кроками…

— О! — скрикнув Ленін. — Київські пролетарі! В дев'ятсот п'ятому році вони показали приклад всьому російському пролетаріатові! Але зараз у вас там становище ускладнилося…

— Так, — підтвердив Коцюбинський, — зараз на Україні, і особливо в Києві, обставини особливо складні…

— Центральна Рада?

— Так. Але позиція буржуазної Центральної Ради й не може бути інакшою: вона хоче грати на визвольних національних пориваннях українців, щоб використати їх в своїх націоналістичних, сепаратистських цілях. — Коцюбинський всміхнувся. — На Україні народ недурно каже про неї «центральна зрада», зрада по–українському означає «измена», «предательство»…

Ленін весело зареготав:

— Як, як? Центральна зрада — центральное предательство?! — Сміх Леніна був заразливий, посміхнувся навіть Подвойський, що позирав похмуро і нетерпляче тупцював: він мусив якнайшвидше приставити Леніна на конспіративну квартиру, і путь до неї була довга й небезпечна. — Ви знаєте, це здорово! Я завжди захоплювався українським гумором: в одній літері — цілий світогляд! І зауважте, — звернувся Ленін до Подвойського, — ніщо не виявляє так глибоко народні тенденції, як іменно гумор! І це — гумор політичний, гумор — ростучої соціалістичної свідомості! — Ленін перестав сміятись і знову звернувся до Коцюбинського. — Але ви сказали про Центральну Раду так, що, виходить, на Україні є ще небезпека, крім цієї націоналістичної цитаделі?

— Так, Володимир Ілліч, — сумно мовив Коцюбинський. — В самій нашій партії на Україні дехто з товаришів не має вірного розуміння національного питання, нехтує ним — і цим тільки заплутує справу й ускладнює становище на Україні! — Під суворим, нетерплячим поглядом Подвойського Коцюбинський заспішив, але заговорив ще палкіше. — А це, Володимир Ілліч, відштовхує значні шари українського населення — селян, інтелігенції, навіть пролетарів — від гасел соціалістичної революції. Розумієте, Володимир Ілліч, тим, що ідеї національного визволення, прагнення національної свободи дехто з наших товаришів розцінює як націоналізм, як мало не буржуазну контрреволюційність, це ж штовхає українців до справді націоналістичної, буржуазної, контрреволюційної Центральної Ради!..

Ленін зробив нетерплячий жест, обличчя його потуманіло, очі метнули гнівними блискавками:

— П'ятаков? — коротко запитав він. — Юрій П'ятаков?

— Так, Володимир Ілліч! Але ж за ним частина київського комітету, його авторитет як старого соціал–демократа дуже значний!