Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Але на серці було зараз легко і радісно: Ленін, отже, на волі, Леніна не схопили, наказ про арешт Леніна карателям Керенського не пощастило виконати!.. І — червоногвардійці! Поразка не злякала робітничий клас. Міцно взяв у свої руки зброю пролетаріат!..

Юрій завернув з Сампсоніївського проспекту на Сердобольську вуличку і раптом наштовхнувся ще на двох червоногвардійців, мало не збивши переднього з ніг. Ці двоє були без гвинтівок, але руки тримали в кишенях, і той, якого Юрій штовхнув плечем, враз вихопив з кишені браунінг:

— Стій!

Юрій став.

— Руки вгору!

Юрій звів руки.

Другий швидко промацав по кишенях шинелі й галіфе.

— Зброї шукаєте? — посміхнувся Коцюбинський. — Зброя була, тільки ж в комендатурі забрали і навіть розписки не дали.

Але червоногвардійці — молоді хлопці — уважно дивились на Юрієве покалічене обличчя:

— Де мордяку попортив? По п'янці?

В цей час наблизились ті двоє, що супроводжували позаду.

— Наш це! — гукнув один із них. — Старий перевірив вже! Хай проходить своєю дорогою. З тюряги після демонстрації.

Червоногвардійці зійшлися всі четверо, і Коцюбинський стояв між них, вже опустивши руки, але стерявшися — як же тепер бути, що робити? На дощечці будинку на розі значився саме той номер, який був йому потрібний: 92 по Сампсоніївському, 1 — по Сердобольській… Але ж при людях зайти він не мав права, хоч би й були це червоногвардійці, свої. Пройти? Вони рушать за ним назирці. Повернутись потім? Запитають — чого? Петляти? Зразу накличе підозру… Як же потрапити на конспіративну квартиру?

І зовсім страшна здогадка виринула в мозку: явка вже не існує, конспіративної квартири тут вже нема, — не може ж бути, щоб конспіративну квартиру охороняли відкритою зовнішньою охороною… Як же тоді знайти зв'язок?

— Іди собі, йди, земляче! — підбадьорив один з посланих сивоусим. — Йди вперед, а ми за тобою.

— Хлопці! — сказав Коцюбинський зопалу. — Кличте вашого найстаршого. Як собі хочете, а я звідси далі не піду…

— Як — не підеш? — в один голос скрикнули двоє, послані старим. — А казав же: тобі до свого полку треба…

І враз відбулося таке. Коцюбинський тільки встиг помітити, як ті двоє, що стояли перед ним, миттю переморгнулися з тими, що позаду, — і далі він вже нічого не побачив і не почув. Один ззаду загнув йому зігнутим ліктем підборіддя вгору, другий ззаду накинув на очі й рота якусь ганчірку, а передні вже в'язали руки мотузкою.

Потім його штовхнули і потягли — рипнула хвіртка, а може, двері, під ногами він відчув поріг, його вхопили попід пахви і потягли швидко — так, що ноги тільки волочилися по землі. І все це відбулося мовчки, в абсолютній тиші, тільки хтось прошепотів: а чорт його знає, може, провокатор чи шпиг… чого, сучий син, добивається сюди… І хтось у відповідь теж прошепотів: хотів бачити найстаршого, так зараз побачить…

Потім його поставили на ноги і зразу натисли на плечі — і він сів на табурет. Було знову тихо, тільки важко дихали, заморившися, кілька грудей, а один голос промовив стиха:

— Розберіться, товаришу Подвойський. Може, і справді свій, а може, підісланий… Діяли точнісінько, як ви наказали. Тільки ж очей не наказуйте розв'язувати, щоб не запам'ятав, де був…

— Подвойський! — скрикнув Юрій. — Микола Ілліч!..

І Юрій зареготав: таж саме Подвойського, керівника «Воєнки», йому й було потрібно!.. Регіт крізь цупку мішковину був ледве чутний — глухий, як з–під землі.

— Хто це? — почув він такий знайомий голос Подвойського.

Але пов'язки з очей йому не зняли, тільки чиясь рука посунула ганчірку, звільняючи рот. Мішковина боляче тернула по ураженій щоці, і Юрій мало не скрикнув від болю.

— Це я! Коцюбинський!

— Юрко?

Пов'язка впала з очей, і Юрій побачив перед собою знайоме обличчя з підстриженими вусиками й борідкою клинцем. Четверо червоногвардійців стояли кружка і розгублено перезирались.

— Отакої! Значить, таки свій?

Але Подвойський не посміхнувся. Обличчя його було стурбоване і зосереджене.

— Спасибі, товариші, — сказав він до червоногвардійців. — Ви вчинили правильно. І можете йти. Товариш залишиться тут.

Він перечекав, поки червоногвардійці, товплячись, зніяковіло пересміхаючись, виходили з кімнати, — і Коцюбинський мав змогу розгледіти, що знаходиться він у тісному передпокою провінціальної квартирки: стіни були виклеєні дешевими шпалерами — дрібні яскраві квіточки по світлому полю. В кутку стояла вішалка, на ній пальта, кілька капелюхів, кепка.