Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Може, й тут нагнати австріяків та возити по дворах?

Тільки ж… не було до вчора наказу від генерала Корнілова. А тепер, як наказ такий є, нашлють, мабуть, офіцерів та ударників і в Воробіївку, і в Новоселицю, і в Пруси, Ставища, Стави або Красногірку, та й… буде, як дев'ятсот п'ятого року після тієї клятої конституції.

Господи! Що ж його робити? Що людям сказати?

А робити треба і треба сказати людям, що робити. Люди стоять довкола, як у церкві, і чекають на слова дядька Оксентія, бо дядько Оксентій — авторитет: є тепер таке нове слово…

І за віщо покарав, Господи, тим авторитетом? Невже в тебе іншої єпітимії не було, як уперти чоловіка у ту власть, і тепер от, — кумекай, як знаєш, тьху, прости Господи! Гріх який…

— Людоньки добрі! — нарешті заговорив–таки, сам мало не плачучи, Оксентій. — Гріх такий! Хіба ж отак можна? По–хорошому треба, по–людському, по–божеському, по закону…

— По закону! — загорлав Максим Велігура з лану: він косив, а вухо наставив таки сюди. — По якому такому закону? — Вигук його почули навіть економічеські біля машин, покидали поратись і видивились сюди. — Де тепер ті закони? Що ти мелеш? Старе, а дурне!

Тимофій Гречка враз поклав косу на покіс і кількома великими стрибками вибіг до людей на дорогу. Він був лютий, очі йому блискали, груди здіймалися рвучко — від розмашистої роботи, а ще дужче від несамовитого гніву.

Він розштовхав людей і став перед Оксентієм:

— Закон, кажеш? — ледве віддихуючи, аж захрипів Гречка. — Сказано: в Росії нет закона, в Росії стовп, а на стовпі корона!

— Тю! — пирснув Григор Омеляненко. — Згадав! Таж то коли сказано було: ще за царя і про царя, а тепер же — революція, свобода совісті!

— Брешеш! — знову посатанів Гречка. — В тебе, паразита, совісті нема! Нема й ніякої революції! Самий стовп, а на стовпі як не корона, то ворона!

Хтось з дівчат у гурті хихикнув, але натовп залишився і далі серйозний та понурий.

Унтер знайшов за потрібне втрутитися.

— Без вираженій! — гаркнув він. — На кого це ти кажеш? Про кого такі слова виражаєш?

— Керенський твій — чорний крук над нашою долею! Та й з тебе ворона — каркаєш тут! Тільки стовпчик під тобою маленький…

Тепер люди засміялися і тут і там, але сміялись невесело.

— Молчать! — поскаженів вже й унтер. — Воно к дєлу не относиться, хто ворона! Може, ти сам — зелена ракша! Смердиш тут мені і делегату від центральної власті говорити перебаранчаєш!

— Нехай скажуть дядько Оксентій, — загули в юрбі. — А ти, Тимофію, справді, помовч!

Тимофій плюнув і спроквола пішов назад до покосу. Ухопив косу і зі злістю пішов махати, налягаючи на п'ятку.

Оксентій закліпав очима. Що ж його говорити? Що скажеш народу? Народ жде! А Оксентій, боже мій, нічого сказати не вміє! Нічого не второпає сам. Така веремія на світі пішла…

— Людоньки! — змолився Оксентій, аж руки притиснувши до грудей. — Я ж про те саме, що й Максим з Тимофієм кажуть! Нема нині такого закону, щоб усе, як на долоні, ясно було! І до закону генерала Корнілова ще не видано точного толкованія…

— Яке таке толкованіє? — загримів знову Велігура з межі. Він вже покинув косити і стояв, спершися на косу. — Раз нема закону, то не буде й толкованія! Беззаконня саме! Нічого нема! Народ є, земля є, і несправедливість є на землі!

— Отож–то! — гукнув Оксентій що мав сил у легенях. — Про те й мова: несправедливість!

Він озирався, шукаючи поради. Хоч би хтось слово підкинув на допомогу. Але натовп стояв перед ним і чекав слова саме від нього. Австріяки похнюпились теж, похилившися на свої коси. Підходили вже й економічеські.

— Ви, дядьку, до діла кажіть! — почулося з юрби. — Що маємо робити, раз закону нема? А про несправедливість самі знаємо…

В очах Оксентієві мигтіло. Голова йшла обертом. Млоїло усередині. Ще ніколи так недобре в нутрі Оксентієві не було. Навіть коли на гарячку хворів… А довкола перед очима — лан золотистий, багатий, щедрий — буйне жито на ситій поміщицькій землі. Коли б таке жито і оцю землю та поділити між людьми…

І враз Оксентієві вчулося, що всередині йому щось неначе луснуло, а тоді й довкола неначе враз вияснилося, та так гарно стало, як під Великдень у церкві. І бачити він почав далеко — під чистим небом гони та й гони — на цілий світ.

І тоді Оксентій зарепетував, мов несамовитий:

— А нема закону, так народ — сам собі закон! Мужикові один є закон на землі: земля–матінка! Раз нема в мужика землі, а в панів вона, — одібрати в панів і віддати народові! Без викупу, полагаю. Така програма нехай буде і від Центральної Ради…