Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Чуєш, Оксентію? Ти ж таки наш обранець! Накличуть вони біду на нашу голову. Та й народ, знаєш, який? Одмахають на панському, а тоді до нашого візьмуться…

А жито лягало й лягало, покоси йшли вглиб, і унтер наважився вдатися до більш рішучих заходів. Він загорлав до своїх десяти «хрестиків» — ополченців:

— Отдєлєніє, смирно–о–о!

Ополченці, які досі на позиціях нейтралітету стежили за розгортанням подій, похопились і затупцювали на місці. Були це поважні віком дядьки і по–українському вони розуміли погано, дарма що під хрестами на кашкетах мали жовто–блакитні стьожки: їх ополченський батальйон українізувався більшістю голосів, а самі вони були звідкілясь з–під Рязані чи Вятки. На команду вони розгубились і скоса позирали на густий лан — чи не чкурнути часом у жито, хоч би й за своєю «нуждою»?

— Смирно! — зарепетував знову унтер. — Слухай мою команду!

Ополченці вирівнялись, як уміли.

— Ой, боже мій! — скрикнуло кілька жіноцьких голосів. Кілька жниць покинули жати й відбігли від лану до гурту. Але косарі махали далі.

Тоді Оксентій таки одважився. Справді, щось треба ж робити, щоб не пролилася людська кров. Кількох застрілених полуботківців він бачив у Києві на власні очі.

Оксентій скинув шапку й гукнув:

— Люди!

Окрик Оксентія почули на лану. Кілька косарів озирнулись і пристанули. Але Гречка з Велігурою махали далі, чимдуж натискаючи на п'ятку. Натовп посунувся ближче до Оксентія.

— Дядько Оксентій скажуть! — побігло юрбою шепотіння.

— Тату! — засмикав батька Софрон. — Схаменіться! Цитьте!

Оксентій м’ял шапку в руках.

Був Оксентій ціле своє життя тихий і непримітний у селі чоловік, знали його як роботягу та бідака — інших прикмет за ним люди не відали. Але відколи обрано його від «Селянської спілки» членом Центральної Ради, враз став він знаний на цілу волость. Де ж пак — член щонайвищої влади, ще й — спеціальної української! І не багатій якийсь, дука, — як у тому Тимчасовому уряді, де знову на людському горбі аж десять міністрів–капіталістів, а — свій–таки чоловік, ще й непитущий! До Оксентія йшли тепер розпитатися, чи не вийшов уже людський закон про землю селянам і що для народу вирішає Центральна Рада на своїх засіданнях? А Оксентій пам'ять мав змалку добру і вмів достоту переповісти все, що сказали есдеки і що відказали есери та яку ухвалу потому прийняли. Але відповісти на єдине важливе запитання — коли ж наділятимуть безземельних землею — так і не вмів ні людям, ні собі. Бо в цьому питанні вирішення Центральна Рада ще не зробила: тривали дебати між есдеками та есерами.

Щоправда, вийшов уже перший Універсал — Оксентій сам прочитав його з паперу перед бородянським сходом, і наче блиснуло якоюсь надією. Тимчасовий уряд досі нічого про землю не казав, тільки пильнував, щоб не грабували поміщицьких маєтків, а Центральна Рада, дарма що й собі кивала на Установчі збори, одначе в перших рядках свого Універсалу заявила, що закон про землю таки мусить бути схвалений, правда — аж потому, як «буде одібрано поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів». Обіцяє пан кожух, то й слово його тепле…

Люди тимчасом збились тісно навколо Оксентія, підійшли косарі, наставили вуха й австріяки. Унтер догідливо порядкував у юрбі — щоб не лізли один одному на плечі: вся надія була в нього тільки на Оксентія — все ж таки представник хоч якої влади! Десятеро бородатих ополченців самі розійшлись «вільно» і підступили ближче й собі.

— Люди добрі! — гукнув ще раз Оксентій.

— Тату, — мало не заплакав Софрон. — Бог з вами!

Оксентій знову примовк. Що ж йому сказати? Кривди людям таки завдано он якої! Нелюдський наказ вийшов від головного генерала Корнілова. Погибати тепер народові покотом! Може, й справді, зібрати цей багатющий на панських ланах урожай самосильно, а тоді…

Адже повниться земля чутками. Он півста верстов на південь, де й земля чорна, і хліб вистиг кількома днями раніше, люди таки поставили на своє. У Воробіївці, скажімо, та Новоселиці, що на Сквирщині, — селяни захопили панські лани і розпорядилися по–своєму. Косять, жнуть і везуть по своїх дворах. Захопили панські лани і на Черкащині в Прусах, у Ставищі під Таращею та під Уманню у Ставах. На свої вуха Оксентій чув, як доповідали про це на засіданні Центральної Ради, і на те гукали члени хто — «ганьба», а хто й — «слава, так і треба!» В Красногірці на Макарівщині в пана Мека захопили теж — двісті десятин. А це ж тільки тридцять верстов від Бородянки. Тільки!