Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

І, мабуть, лише одна родина Драгомирецьких була в цю хвилину вдома.

Повним складом родині Драгомирецьких не траплялось збиратись вже давно — від самого початку війни. Адже Ростислав і Олександр воювали, Марина постійно гасала чорті–де, а сам Гервазій Оникійович з рання і до ночі пропадав в Олександрівській лікарні.

Але сьогодні — неждано — всі Драгомирецькі зійшлися біля свого родинного вогнища: Гервазій Оникійович, Марина, Олександр, Ростислав.

Діти сиділи похмурі, по кутках. Батько бігав по кімнаті, хапався за голову, патлав чуприну, кошлав бороду і здіймав руки до неба, закликаючи Господа Бога в свідки.

— Господи Боже мій! — волав він. — Будь нам усім суддею!

Трапилося страшне: Ростислав, офіцер славної російської армії, доблесний захисник вітчизни, кавалер Анни, Станіслава і двох Георгіїв, патріот, — втік з фронту: дезертир.

І — як дезертирував! Не виконав бойовий наказ. Ще гірше — вчинив всупереч одержаному наказові. Ще гірше — увів бойову машину, посадив її не на аеродромі, а на полі біля Корчуватого, покинув її там, і — драстуйте, наше вам! — з'явився додому, регочучи й плачучи.

З'явився, плюхнув у старовинне — мамине, в яке після смерті мами ніхто й не сідав, — крісло в кутку, і так і сидить, мов істукан: сльози течуть по брудному обличчю, залишаючи руді патьоки на щоках, а очі горять божевільним огнем, і на всі слова до нього тільки лопоче, цокаючи зубами:

— Сухомлинови, Мясоєдови, Распутіни! Продали, сволота, Росію!

— Хто — продав? Хто — купив?

Гервазій Оникійович метлявся по їдальні — від столу до буфета, від буфета до горки з порцеляною, від горки до грамофона в кутку, зашпурхався за килими, перекидав стільці, сипав попіл з цигарки навсібіч, здіймав руки догори, зводив очі до неба, трусив кулаками над головою і галасував:

— Вітчизна! Батьківщина! Держава!..

Потім спинився перед великим портретом жінки на стіні, — жінка дивилась лагідно і сумовито, то була покійна пані Драгомирецька, його дружина, Ростиславова мама, — і зарепетував:

— Проклинаю!!.

Був би в квартирі телефон, він подзвонив би негайно в штаб військового округу і викликав би патруль, щоб його рідного сина–зрадника заарештували.

Втім, він таки збігав до сусідів і подзвонив по телефону в штаб: викликав сина Олексашу — рятувати рідного брата.

Поручик Драгомирецький Олександр прикотив на штабному сестровозі, і от він теж був уже тут: переляканий, блідий, і очі блискали, як у загнаного звіра, — не холодним блиском від кокаїну, а натуральним гарячим огнем: що ж тепер буде, адже відповідальність за брата впаде і на нього?

— Ти — мерзотник! — тільки й сказав він братові. — Я мушу викликати тебе на дуель!

В цю хвилину пришила Марина: демонстрація закінчилась, і вона прибігла, збуджена, додому.

— Донечко! — зустрів її на порозі Гервазій Оникійович і патетично заключив у батьківські обійми. — Пожалій свого батька: в нього син — Мясоедов, Сухомлинов, Распутін…

Поява жіночого начала серед цієї чоловічої трагедії була такою проймаючою, що старий доктор схлипнув. Всі сили благородного обурення і священного гніву були розбурхані в його душі. І так же було шкода себе самого: виховав, довів до пуття, і от…

А головне — абсолютна безвихідь: що ж його тепер робити?

Офіцер Ростислав Драгомирецький — державний злочинець, але ж він — таки син…

Тимчасового уряду доктор Драгомирецький, правда, не похваляв, але ж зраду вітчизні він також не міг схвалити! Він, звичайно, був проти цієї ідіотської, злочинної війни, але ж не міг він, син своєї батьківщини, бути — пораженцем!

— Що ж робити? — репетував Гервазій Оникійович, спиняючись перед Ростиславом і потрясаючи кулаками, — що ми будемо тепер робити? Я тебе питаю, негіднику?

Був би його син Ростислав малим хлопцем, він просто спустив би йому штани і всипав гарячих. Але ж цьому оболтусові було двадцять три роки, та й тілесного покарання доктор Драгомирецький взагалі не визнавав.

Ростислав сказав тихо й понуро, і це було, власне, перше розумне слово від нього:

— Олександр… дай мені твій браунінг… я свій загубив ще там… на позиціях…

— Навіщо тобі цей ідіотський браунінг? — залементував старий батько.

— Виходу нема… — так само понуро мовив Ростислав. Марина кинулася до брата й обійняла його.

— Ростику! Милий… любий… нещасний! Що ти!

Ростислав відхилився від сестри, в оці його блиснула сльоза:

— Не треба, Маринко… Лиши мене… Я — паскуда. Мене не треба жаліти.