Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Хлопці! — притишено, одначе надміру хвилюючись, загукав Харитон. — Переказуй мерщій по вервечці Василю Назаровичу: юнкери, мабуть, ідуть, на «екс»!

Харитон зашамотався, перекинув берданку з руки на руку, зазирнув у люфу, навіть подув у неї, підтягнув штани, і взагалі — почав робити зайві і зовсім недоречні рухи.

Та тривога була марна, то йшли не юнкери.

Юнкери, правда, йшли, але було їх зовсім не багато — тільки конвой, а під конвоєм плентався якийсь різноманітний солдатський набрід. Це була просто юрба, і посувалася вона спроквола, човгаючи чобітьми та бутсами. Були в тій юрбі переважно задрипані піхотинці, але траплялися й хвацькі кавалеристи, навіть козаки з лампасами та величезними чубами з–під заламаних набакир кашкетів, були й матроси в смугастих тільняшках та широченних кльошах — кожний з добру жіночу спідницю завширшки.

Це були дезертири. їх щойно виловили при облаві на Галицькому базарі і тепер гнали на Київ–Другий до військової рампи, щоб повантажити в ешелони і прямим ходом — на позиції, на поповнення поріділих фронтових частин.

Публіка на тротуарах реагувала по–різному. Дехто дивився понуро, дехто кляв — чи то бога, чи то царя, чи й саму всеросійську революцію. Офіцери від Карантбайвеля загукали:

— Зрадники! Запроданці Вільгельма і Франца–Йосифа!

З приміщення театру «Бергоньє» вибіг на тротуар Боженко. В руці він тримав наган із зведеним курком: на Боженка покладено відповідальність за безпеку зборів.

— Тьху! — плюнув спересердя Боженко, відразу зорієнтувавшись, що небезпеки нема. — Що ж ви, хлопці, дурно паніку знімаєте? Матері вашій хрін!

Він обережно спустив курок і старанно заховав револьвер у внутрішню кишеню: йому, діячеві зовсім мирної організації — Центрального бюро професійних спілок, носити зброю не дозволено.

Але вилити своє обурення — бо ж меншовики щойно завалили і третю більшовицьку резолюцію про негайне припинення війни, провівши ухвалу про підтримання війни до переможного кінця, — Боженко мусив. Він гукнув до дезертирів:

— Хай живе мир без анексій і контрибуцій!

Це були якраз останні слова з резолюції, яку зачитувано щойно від більшовицького комітету і яку меншовики так і не дали дочитати до кінця, вчинивши в залі обструкцію.

Серед офіцерського гуртка вигук Боженка викликав обурення. Офіцери навіть рушили на брук, через вулицю, щоб тут же провчити зухвальця і заколотника. Дружинники почали клацати затворами.

Та й на цей раз інцидентові з неминучою кривавою розв'язкою не судилося відбутись. Якась навіжена автомашина повним ходом линула згори, подаючи оглушні сигнали, щоб усі мерщій тікали з дороги геть.

Це був звичайний легковий відкритий «рено» польової служби Червоного Хреста, про що свідчили великі червоні хрести, помальовані на дверцятах машини. Сотню таких автомобілів дістав у подарунок від Франції Південно–Західний фронт, але перевозити в них поранених було неможливо, бо санітарні ноші в них не вміщались. В народі ці машини прозвано «сестровозами», бо в них переважно катались по місту, бенкетуючи та бешкетуючи, загулялі «земгусари» із сестрами–жалібницями. Так було і цього разу: в ландо сестровоза розвалилися два «земгусари», дві сестри–жалібниці сиділи в них на колінах.

Цього Харитон стерпіти не міг. Гукнувши Данилові — «ану, давай, переймай!» — він побіг на брук.

Данило машинально побіг і собі, теж з берданкою на руку.

Обоє вони мало не потрапили під колеса, — водій ледве встиг застопорити машину.

— Ану, вилазь, золотовози з своїми лярвами! — гукав Харитон. — Пішака теж подибаєте, ноги вам не покрутить!

Сестри перелякано завищали:

— Міліція! Неподобство! Бешкет! Міліція!

Міліціонери і собі кинулись до машини: інцидент трапився на нейтральній зоні, посеред вулиці, і тут вони могли вже показати свою владу!

Та симпатії вуличної юрби були не на боці пасажирів сестровоза.

Дівчата–шантеклер та молодики–кльош автомобілів не мали і сестровозцям тяжко заздрили — тому зняли крик супроти марнотратників державного майна. А офіцерам ця нагода давала можливість спрямувати свій гнів на дуже доречний об'єкт: армія ненавиділа «земгусарів» лютіше від ворога у війні. Офіцери оточили сестровоз з погрозливими вигуками.

— Мерзотники! — гукали офіцери. — Окопались! Забронювались! Ми кров проливаєм, а ви дівок лапаєте!

Саме в цю хвилину виринув із «ренського» і Нарцис. Він уже встиг добре хильнути міцного виноградного питва на славу свободи питія на Русі. Тепер він жадав битія.