Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Стояло, власне, тільки два питання: обрання делегатів на Всеросійський з'їзд Рад у Петрограді та злиття обох київських Рад в одну Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Як наказ делегатам на з'їзд, мала бути визначена також і політика майбутньої єдиної Ради: війна чи мир, земля — селянам, фабрики — робітникам, тобто здійснення робітничого контролю над підприємствами, і ще — який же жадано державний устрій для України?

Вирішення всіх цих справ кісткою впоперек горлянки стояло реакційним елементам міста — можна було чекати будь–яких ексцесів та провокацій. Тим–то й не можна було здатися напризволяще.

Звичайно, охорону зборів могли б здійснити військові частини гарнізону. Одначе якраз сьогодні всі війська, дислоковані в місті, вийшли на відповідальну операцію: з наказу командуючого округом в місті провадилась величезна облава на дезертирів. Треба було зважати й на те, що найбільшу загрозу для об'єднаного засідання Рад становили якраз військові частини, вірні Тимчасовому урядові: сьогодні вони були під гвинтівкою, і саме від них і можна було чекати агресивної акції.

Тому й вирішено покласти охорону на печерську дружину робітничої самооборони.

Це було тільки півста бійців з однозарядними берданками.

Дружинники походжали по тротуарах кварталу, а по той бік вулиць юрмились люди, цікаві знати, чим закінчиться засідання, або й просто роззяви та гульвіси.

Міліціонери стояли на розі і перелаювались з дружинниками.

Міліціонери гукали:

— Гей, шмаровози! — Робітничі дружинники були, певна річ, переважно молоді робітники й підлітки. — Як доведеться стріляти з–за рогу, то не забудьте наперед люфи позагинати, а то не влучите!

В юрбі на тротуарах вибухав регіт. Там купчився елемент, який не полюбляв «совдепщиків»: молодики невизначених професій у модних штанях «кльош», переважно купецького звання, та їхні дами — у вузьких спідничках «шантеклер».

Дружинники знехотя огризались:

— Гляди! Засмієшся на кутні, коли пики натовчемо!

Тоді ображені міліціонери апелювали до натовпу:

— Громадяни! Будьте свідками! Побрали протизаконно зброю ще й погрожують «применением» насильства супроти представників законної влади, революції!..

Данило з Харитоном стояли в парі на розі Пушкінської, під аптекарським кіоском фірми «Брокар і К°». Харитон люто позирав на юрбу і вправлявся в словесності з міліціонерами. Данило мовчав, стояв тихо, прихилившись спиною до кіоска, і посміхався.

Дурнувата посмішка не сходила з обличчя в Данила от уже другий день. Про що б сумне–найсумніше не брався він умисне думати, щоб загнати себе в журу та печаль і позбутися посмішки, однаково примусом накинута думка зразу тікала і з–поза неї все одно вискакувала та, котру він гнав геть, — і губи його знову розповзались від вуха до вуха.

— Тю, телепень! — плювався Харитон. — Підбери варгу, а то й зуби висиплються! Ну, їй–право, звомпів, щоб мені більше «Марії–біс» не побачити!..

Данило хапався, гнав з обличчя посмішку геть і робив люте та хиже обличчя — тримався так хвилинку чи дві, але зразу знову поринав у мріяння, неначе у якесь інше, потойбічне життя, — і дурна посмішка знову розцвітала на його обличчі.

Втім, причини для такої поведінки були в Данила поважні.

Вчора Тося, — стидаючися та затуляючи обличчя руками, — призналась Данилові, що не далі як на кінець осені, їм з Данилом треба чекати… дитинки…

І от відучора — що б не робив Данило, про що б не подумав, — на мислі було тільки одне: він — батько!.. Це було так незбагненно, що додумати таке до кінця не вдавалось, доводилось думати знову спочатку, і взагалі невідомо було — що ж, власне, треба думати? Спливав, власне, один лише образок: він чучукає «щось», і це «щось» репетує, а мала Тоська стоїть перед ним і грізно гримає, щоб він не впустив це «щось» і не розгепав…

Харитон, спостерігаючи блаженний вираз приятелевого обличчя, то лютував, то побивався:

— Їй–бо, пришелепуватий! Та чи тебе каменем по голові гахнуло, чи сам головою об камінь вдарився? Не дивись ти на мене таким малахольним! Тьху!..

Та Харитона раз у раз відволікали обов'язки, і він починав гукати до перехожого, що, йшовши своєю дорогою, раптом потикався в заборонену зону біля театру «Бергоньє»:

— Гей, громадянин! — репетував, розмахуючи берданкою, Харитон. — Що вам мало місця на Фундуклеївській? Йдіть собі тим тротуаром — тут невільно!

Міліціонери негайно знімали крик: