Валентин Чемерис - Смерть Атея (збірник)

Старий на цих словах завмер і боявся навіть дихнути: встане син чи не встане?

І раптом син його – о, диво з див! – повільно-повільно звівся, вдихнув на повні груди повітря і твердо став на ноги. Живий-живісінький! Ще й сказав, потягнувшись до Аргімпаси:

– Як довго я чекав тебе, богине моя…

– Віднині я просто жінка, – мружилась вона усміхаючись.

– Ось чому ти й богиня.

Старий був вражений, який-бо в нього тямковитий син. І як чудово він пасує – парубійко його вдатний! – самій богині. З ним вона, як рівна з рівним, хоча він і простого роду. Але сказано – чоловік. Бог для жінки, як і вона для нього – богиня! Як усе просто і складно водночас у цьому житті, у світі білому, дивувався Старий.

Обнявшись, як двоє закоханих, син його і богиня поволі пішли в степ. У відблисках ранкової зорі на слідах жінки, яка повела його сина, спалахували дивні квіти.

«Тюльпани… – здогадався Старий. – Квіти богині Аргімпаси…»

І він ще раз упевнився, що це таки й справді Аргімпаса, бо тільки на її слідах з’являються тюльпани, квіти кохання…

І ще міркував: важливо, зрештою, не те, що вона – богиня, а те, що вона жінка. А буде жінка – буде й життя на землі. Навіть на його руїнах… І від таких думок йому зробилося трохи легше. І тоді в душі його, якої він уже, здається, й не відчував, раптом забриніла дивна-дивна музика, звідусіль полилися якісь незнані йому досі чарівливі звуки, що їх він раніше ніколи – заклопотаний марнотністю життя, – не відчував душею. І Старий подумав, що й справді не все ще втрачено, якщо його син живий і якщо його кохатиме така незрівнянна жінка й богиня.

Аргімпаса з його сином зникли у степу, наче розчинились у досвітньому маєві.

Заіржав кінь і поволі рушив за ними.

Хай іде. Комусь із живих ще знадобиться…

Старий дивився на розквітлі тюльпани, а в душі його огрубілій і вже згаслій, досі лунала дивна музика, в якій він купався, як у дивному-предивному світові.

«Кохання мусить врятувати світ, – думав він і чудувався, що він ще може так думати. – Як не для мене – я своє віджив, – то для сина. Бо як же інакше?..»

І побачив жовту левицю, що виткнулась із вранішнього маєва.

По кого? Страху не відчував. Кого вона шукає?..

Виявилось – по нього.

Виявилось – його шукає. Вже наздоганя… Ні, вже наздогнала лань його життя. Та збагнувши це, Старий не злякався, бо вже давно не відав, що таке ляк, хоч і втямив: не встигне сонце піднятися над степом, як левиця одним стрибком прикінчить лань його життя, і все тоді нарешті скінчиться…

«Як судилося, так і буде, – і від того йому стало просто і легко. – Хай щастить синові в цім світі, йому треба починати нове життя на кладовищі старого…»

І, звівшись, повернувся навстріч левиці, що вже наготувалася до стрибка.

– Ти мене шукаєш? – поспитав. – А я тебе вже чекаю…

І вклонився їй – смерть свою теж треба гідно зустрічати.

А дивна чарівлива музика все бриніла й бриніла у ньому, і він, заплющивши очі – вже назавжди, – впивався нею, вбираючи її в себе кожною частинкою свого натрудженого життям тіла.

Ще встиг подивуватися (теж востаннє у своєму житті): для чого він жив, коли не знав раніше, що в білому світі є така музика? Але йому ще й поталанило, він устиг її спізнати, встиг відчути душею, бодай і за крок до вічності…

А молодий вітер біг і біг срібною ковилою, і степ співав собі та й співав…

Схід усе яскравіше і яскравіше зорів.

Розвиднялося. Непорочно сяяла ранкова зоря-зоряниця.

Десь хрипко каркав чорний ворон, мабуть, нетерпляче очікуючи, доки він, Старий, помре, каркав, а тим часом на руйновищах Скіфії світало, сходило сонце нового життя, того життя, що як і колись, як і тепер, як і завтра-позавтра було, є і довіку буде – у цьому його й смак – найнебезпечнішою з усіх небезпек білого світу.

Тут і далі дати подаються до нашої ери.

Істр – теперішня р. Дунай. Акшайна – іран. , темний, чорний, скіфська назва Чорного моря.

Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксінос, Понт Евксінський, тобто Гостинне море.

Гетською пустелею у ті часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географічне продовження Буджацьких степів.

Гети – одне з фракійських племен, принаймні близьке їм.

Ксенофонт (бл. 430 р. до н. е. – 355 або 354 pp. до н. е.) – давньогрецький історик і письменник. Учень Сократа.