Валентин Чемерис - Смерть Атея (збірник)

Згодом надійшла вказівка: скарби сфотографувати і відправити Брежнєву в Кремль, що й було зроблено. Як кажуть, баба з воза – кобилі легше.

Коли скінчився потік високопосадових і просто керівних лицедіїв, ми полегшено зітхнули й нарешті вийняли пектораль, забрали її з собою, в готель. У нас тоді був в Орджонікідзе скромний двокімнатний номер, ми поклали безцінну знахідку в ящик, накрили її піджаком і засунули ящик під ліжко. Кілька днів вона благополучно пролежала в тому ненадійному сховку під ліжком, а тоді раптом новина: пограбовано сусідній номер, де мешкали німецькі бізнесмени. Злодії залізли на другий поверх через балкон. Наш номер також мав балкон, ми перелякалися й негайно відвезли пектораль у місто, поклали її в сейф місцевого банку.

В Орджонікідзе пектораль виставлялася на загальні оглядини (її, звичайно ж, охороняли автоматники), народ валом валив, зліталися й з’їжджалися журналісти. Місцева влада навіть влаштувала прийом з цієї нагоди. Я, пам’ятаю, сидів на прийомі поруч з директором Інституту археології Шевченком, отож за чаркою візьми й скажи йому:

– Федоре Івановичу, а Борис – навіть не співробітник інституту. То мовби Інститут археології й не має відношення до знайденої пекторалі.

Директор швидко відповів:

– Уже співробітник.

– З якого це часу? – питаю ошелешено.

– Та вже хвилини зо дві, – була відповідь.

Пектораль, замотана, до речі, в сорочку Бориса Мозолевського й покладена в спеціально для цього виготовлений ящик, в супроводі озброєної охорони поїхала в Київ. І хоч охорона була надійна, ми з Борисом все одно не спали цілу ніч. А раптом… Адже про знахідку як про сенсацію віку повідомили у ста країнах світу!

Нас зустріли в Києві на вокзалі урочисто, з транспортом, з додатковою охороною. Пектораль у супроводі ескорту відвезли в скарбницю Національного банку України – на вічне зберігання.

Згодом, правда, її брали звідти і возили показувати – спершу Шелестові, а потім і Щербицькому. Розглядаючи знахідку, голова Ради Міністрів Республіки запитав у директора Інституту археології:

– Коли ж будуть статті про цю незвичайну знахідку?

А директор наш, Федір Іванович, вирішив цим скористатися.

– У хлопців, – зітхнув, – кепські побутові умови, швидко не напишуть. Живуть у гуртожитку.

Щербицький повернувся до президента Академії наук Патона:

– Академія може щось зробити, чи мені зайнятися?

– Академія може, – запевнив президент. І Борис отримав на проспекті Науки трикімнатну квартиру одразу ж. Щербицький, ще пригадую, запитав, яка в Бориса зарплатня? А Борис і не знав, яка, бо лише тиждень минув, як його оформили в інституті на посаду молодшого наукового співробітника. За нього відповів директор інституту:

– Мозолевський отримує 98 карбованців.

Щербицький повернувся до Патона:

– Академія може щось зробити, чи мені цим зайнятися?

Патон відповів, що академія може, і дав Борису персональну ставку: 200 карбованців.

Відтоді слово «пектораль» стало одним з найпопулярніших (до того мало хто й знав, що то воно таке – отой нагрудний знак скіфів), ба навіть модним. У Києві відкрили (де нині станція метро Шулявська) ресторан «Пектораль» – ми відзначали успішний захист кандидатської дисертації Бориса Мозолевського, а також моє п’ятдесятиріччя.

Сьогодні в українському степу її вже немає – Товстої Могили. А втім, археологія – це чи не єдина наука, що, досліджуючи пам’ятку, одночасно руйнує, губить її, і нічого тут не вдієш, з цим просто треба змиритися. Товстої Могили вже нема – і в той же час вона є. Бо належить уже історичній пам’яті – як і її будівничі, скіфи, сини змієногої богині.

Коли кургану не стало, в Орджонікідзе почали гадати, що придумати на його місці. Не будеш же знову насипати дев’ятиметровий курган, хоч така пропозиція теж була. Але для чого? Що втрачено, те втрачено.

На місці Товстої Могили залишилися лише вхідні ями з поховальними камерами царя, цариці з дитиною, їхніми слугами та яма для коней. Висловлювались пропозиції створити музей, але як у ті ями спускатися відвідувачам? Та й що вони там побачать? Порожні ями?

Думали-гадали, але так нічого й не придумали. І нині там навіть пам’ятного знака немає. А жаль… Більше двох тисяч років простояла скіфська могила – і зникла. Вхідні ями, як і місце, що його займав курган, засипали землею, все розрівняли, рекультивували і передали ту латку землі місцевій владі для подальшого господарського використання. І, здається, троє чоловік отримали місце Товстої Могили під дачі, повідгороджувалися парканами, посадили по весні сади і – прощай навіки Товста Могила! Сьогодні, через чверть віку, там все заросло садками, і вже, мабуть, ніхто й не покаже місця, де колись здіймався до голубого неба знаменитий курган скіфів. А дві тисячі з лишком років тому простилався там ніким тоді не міряний степ Великої Скіфії. Шуміла ковила… Неподалік Товстої Могили стояли два кургани, але коли будували електродепо, їх зруйнували, а місце перетворили на будівельний майданчик, навіть не повідомивши про те археологів. І сьогодні під фундаментами електродепо лежить, можливо, ще ніким не бачена скіфська пектораль…