Валентин Чемерис - Смерть Атея (збірник)

– Немає, бо й скіфської столиці в долині Салгиру немає, що греки звали Неаполем. Загибель, як з’явилися готи, прийшла раптово – наче сніг на голову літнього дня. Ми бились, як леви, але вороги, готи прокляті, разом з аланами та сарматами, здобули нашу столицю. Голови нам рубали, як непотріб. Вцілілі – розбіглися. Здебільшого в Гори до таврів, а я ось до Борисфену у степ подався – а чого сюди побіг і сам не знаю. Сина рятував. Посадив його на коня, що спіймав у степу, і всю ніч біг за конем.

– Порятував?

– Де там, конає від готської стріли поганої. І везти його далі нікуди, та й дороги хлопець не витримає… Мабуть, тут і поховаю парубка свого. І сам біля нього ляжу. Шкода сина, я вже своє віджив і відлюбив, а він… Двадцять йому. Ще й жінкою не встиг обзавестися, воював, захищаючи рідний край. Не вахлак він, не тюхтій, а молодецький, голінний та хвацький – тільки що з того? Бадьористий у мене був син, а бачиш, колодою лежить. Догорає його життя, як і це багаття. А з ним і моя остання надія.

Очі нарешті стали сухими, не сльозилися більше, Старий приглянувся пильніше і похолов – незнайомка була сліпучо-осяйна, а що вже вродлива, що вже гожа…

«Ніби неземна врода, – похолов він від думки, що таких жінок на землі бути не може. Навіть у вождів та царів. Неземних жінок мають лише боги».

І тут його осяяло: та ж це Аргімпаса! Сама Аргімпаса, чарівна скіфська богиня кохання, життя та смерті.

Хотів був звестися, щоб віддати їй належне, але вона помахом руки спинила його.

– Сиди, скіфе, ти своє відкланявся, а я вже не богиня. Богів у Скіфії більше немає.

Він не зважився навіть запитати, чому вона вже не богиня і чому нема більш у Скіфії богів?

Володарка життя і смерті сама відповіла на його німе запитання.

– Боги живуть, доки живуть ті, хто їм поклоняється. Немає людей, немає і богів. А скіфів уже нема, як і самої Скіфії, то для чого ж і кому тепер потрібні скіфські боги?

– Що ти кажеш, Незрівнянна? А-а… Папай? – з острахом запитав Старий. – Батько богів і людей – де ж він тепер?

– Що чуєш…

– А муж твій, бог Арес, де?

– І мужа мого, бога війни Ареса, немає. Він надто гордий був, щоб жити переможеним… А я ось… Ходжу колишньою Скіфією та марно шукаю скіфів. – І додала з відчаєм: – Одного знайду – житиму. Адже хоч я вже й не богиня, але ще жінка. І як жінка, хочу прислужитися людям. Хоча б і синові твоєму…

– Левиця долі вже здоганяє лань його життя.

– Над левицею я ще маю владу. Тож учиню так, щоб вона ще довго-довго ганялася за ланню життя твого сина і не могла її наздогнати. А доки вона його здоганятиме – він буде моїм.

Старий злякався.

– Що ти кажеш, славна і чарівна дочко самого Папая? Я боюся за те, що почули мої вуха. Мій син простого роду, а тобі, як я тямлю, потрібен бог – не інакше.

– Чоловік, якого б він роду не був, простого чи ні, для жінки завжди бог! То правда, що чоловікам належить світ, але правда й те, що в ньому ми, жінки, – чи не вперше вона скупо всміхнулась, – правимо.

– Воно й такечки, – охоче погодився Старий, пригадавши трьох своїх жінок, з якими минуло його життя. Правду рече богиня. От він хоч і був у своїй кибитці володарем, але правили там його жінки – най їм добре ведеться у світі предків – і він ніколи цьому не перечив.

– Бо ви, жінки, завжди богині, хоч би якого були роду.

– Ти мудрий, діду.

– А ми, чоловіки, є синами жінок. І тому ми всі – брати.

Вона знову подивувалася мудрості простого скіфа.

– Тож і мислю: доки у Скіфії лишається бодай один чоловік – от хоча б твій син, – чом я маю пропадати як жінка?

– Ти ще мудріше за мене мислиш, славна і чарівна, але ж… Мій син хоча ще й не мертвий, та вже й не живий.

– З такою, як я, він ураз оживе і довго житиме.

Аргімпаса нахилилась над сином, доторкнулася руками до його лиця – парубок раптом ворухнувся, розплющив очі і простяг – простяг! – до неї руки.

– Ожив?! – скрикнув Старий. – Мій син із того світу повернувся! Спасибі ж тобі, чарівна Аргімпасо! Син живий, тож мені й померти не гріх.

– Вставай і ходімо зі мною, парубче, до печери буття, у якій ти народишся вдруге. Я подарую тобі нове життя. І ще щось. У печері в мене зберігається вісім амфор любові. З першої дам тобі закохану усмішку, з другої – ніжні шепотіння, з третьої – ласкаві умовляння, з четвертої – дар пестощів і солодкої знемоги, з п’ятої – палкі обійми, з шостої – бажання зустрічатися ще і ще, з сьомої зближення в коханні, з восьмої – шлюбні пута… Зі мною ти спізнаєш таку любов, якої ще досі не знав. Я хоч уже й не богиня, але я ще жінка. Хоча жінка й богиня – це одне й те саме. Я кохатиму тебе палко і незрадливо, народжу тобі синів, і рід людський – навіть на скіфських руйновищах – ніколи не урветься в цих краях… Вставай, любий мій…