Валентин Чемерис - Генерали імперії

Олександр Пушкін вмістить портрет Дорошенка (досить симпатичний) у власних примітках до «Полтави», а в тексті поеми теж його згадає. У тому розділі, де йдеться про боротьбу українців за свої права і вольності. Коли вже Карл XII ішов

Петра Дорошенка в поемі названо старим. Яка несправедливість! Та й скільки йому тоді було, коли його привезли до Москви? Всього лише п’ятдесят п’ять, для справжнього мужа це лише розквіт. Та й коли б він був справді старим (як чоловік), то не мав би Олександр Сергійович через століття своєї чарівливої Наталі, яка, на жаль, вкоротить йому й без того молодого віку, але це вже інша тема.

До речі, Тарас Шевченко, який з великою симпатією ставився до гетьмана Петра Дорошенка, теж… туди. Називав його… старим. Хоча б у поезії «Заступила чорна хмара…»: «А ти, старий Дорошенку…» і т. д. (Про цю поему мовлено буде в іншому місці нашої розповіді).

Шевченкові на час написання згадуваної поеми йшов 31 рік. Дорошенкові, як він поклав у Чигирині булаву (про це і йдеться в поемі) було 49 років, тож із Шевченкового віку (31 рік) Дорошенко й здався старим у його 49. Як і 33–літньому, на час написання поеми «Полтава» Пушкіну 57–літній гетьман теж здавався вже старим. А він же тільки у 57 втретє одружився.

Ні, Петро Дорофійович і тоді був молодим, і пізніше теж буде молодим. Хоча б тому, що він воїн, за волю своєї батьківщини боровся, а воїни ніколи не бувають старими.

Виправдовуючи Мазепу за різницю віку його і юної Кочубеївни, один з критиків «Полтави» ще в 1910 році зауважить: «Мазепа був воїн. А воїн ніколи не може бути старим. В бою всі молоді». Браво!

«И Мария, полюбившая конный строй и бранный звон литавр, и клики пред бунчуком и булавой малороссийского владыки, — Мария нашла в Мазепе чудное сочетание двух вечных юностей — поэта и воина».

Поетом — у своїй незрадливій і по-справжньому поетичній любові до України і воїном — теж у своїй незрадливій любові до України, — був і Петро Дорошенко. А хіба воїн — і тим більше, поет, — може бути хоч коли-небудь старим?

І в словах московита, сучасника нашого героя, про те, що «Гетман Петро был муж зело красен собою…» вже проглядає молодість, хоч йому тоді й було 57 років. Але для воїна — хіба то вік? Недарма ж він і Агафії Єропкіній видавався молодим, і вона все життя, що з ним жила, була переконана: чоловік у неї на диво молодий! Та й четверо дітей, що їх вона народила від нього, теж свідчили про його потенціал молодості, не розтраченої ним. І в словах: «Гетман Петро был муж зело красен собою» можна сказати тільки про вродливого і молодого — хай не роками, так душею — чоловіка.

Долю свою, як відомо, і на доброму коні не обскачеш. Що випало на роду — те й буде. А Петро Дорофійович на бойовому коні більшу частину свого життя провів, тож знав, що це так. Не об’їдеш. Що тобі випало, те й приймай. І дякуй Богу, бо іншим буває ще гірше.

Своєї долі гетьман і не об’їхав. І невдачі в Україні, і останній програш під рідним Чигирином, коли мусив здатися чужому князеві та своєму, запопадливому прислужнику Москви, і саму Московію, і прадавнє село Ярополче під Волоком Ламським, і Агафію Єропкіну, — Солодку Гапочку, — мабуть, так йому на роду було написано. Чашу йому таку доля піднесла, тож випив її, гірку, до дна. Але якраз там, на денці гіркої чаші, в згустку терпкої гіркоти, вже наприкінці життя і посмакував він останнім медом, що все ж таки, здається, трохи підсолодив йому кінець життя.

У п’ятдесят сім йому більше, як тридцять п’ять — сорок і не давали — чоловіче молодецтво ніколи гетьману не було чужим. Розмінявши вже шостий десяток, зберіг істинно козацьку вроду і в душі, і в тілі. Духом ніколи не падав. Такий вдався. Мабуть, від діда Михайла, який теж ніколи духом не падав і міг з чотирма тисячами козаків пройти увесь Крим. Високий, тонкий станом, гарний лицем (лице біле, чорний вус), карі очі повні живого блиску, під вусом легенька посмішка, яку так любила Агафія. (А ще любила, коли він, цілуючи її, лоскотав її вусами). Таким він і залишиться — аж до останнього свого дня у цьому світі. Час ніколи не владарював над ним. Справжній козак, була переконана Агафія — і в житті, і в любощах. Особливо в любощах. Тут вона чоловіком нарадуватись не могла, віддавалася йому щоночі так, наче в перший раз — про все забувала, де вона і що з нею. Тому й вагітніла раз за разом і рада тому була.