Валентин Чемерис - Генерали імперії

Українське посольство повернулося додому ні з чим.

Гіркота поразки.

Безнадія.

І тоді Дорошенко, не знаходячи собі місця, що Україна ще в більшій неволі, як була за Хмельницького, вирішив зробити ставку на Польщу. Не з нелюбові до руських, як то пізніше видасться Пушкіну, а тільки тому, що руські відмовилися дати Україні бодай куцу волю в рамках московської протекції.

Звідтоді й аж по 1677 рік — цілих сімнадцять років тривала його боротьба з білим царем, що, врешті-решт, закінчилася повною поразкою — на жаль, не Москви.

А щодо двох пар соболів царя Олексія, подарованих ним Дорошенку, то пуття з них не було ніякого — їх пожерла міль.

— Жаль, добрі були соболі, — скаже гетьман і велить викинути полисілі шкурки на смітник.

На тому й закінчиться історія, як Кремль хотів було задешево купити в Дорошенка Україну — всього лише за дві пари цінних шкурок, за які так охоче продавалися впродовж віків українці (та й нині продаються, щоправда, вже не за соболі).

Але протистояння Дорошенка з Москвою на тому не скінчилося.

…Ні Загряжські, ні тим паче Гончарови вродою-красою (на відміну від чинів та багатств) не відзначалися, тож зовнішніми даними ні сяйнути, ні хоча б похвастати ніколи не могли. По тій причині, що не було чим. Чи — ким. Бо такими вдавалися — пересічними. І діти їхні, й онуки та правнуки теж у батьків такими собі вдавалися і з маси невродливців ніколи не виділялися.

І раптом одна з них — Наталі, або ж просто Наташка, — внучка Загряжських, донька Гончарова — красунею небаченою в тих родах вигулькнула, чарівною, як казали, квіткою розквітла в чахлому саду.

У кого така вдалася?

Хто в їхніх родах і в якому поколінні був красенем?

Виявилось, не хто, а сам засновник роду, прадід Наталчиної матері, теж Наталі. Ба, ба, та це ж він, малоросійський гетьман Петро Дорофійович Дорошенко писаним красенем був! Єдиний вродливець у двох родах — Загряжських і Гончарових! Навіть його сучасники свідчили: гетьман Петро був зело красен собою… Більше нікому в їхніх родах було ощасливити вродою Наталі Гончарову. Це він, прапрадід-красень, через покоління передав праправнучці своїй вроду українську, чи як у Москві казали, малоросійську, або ще «южную»… І всі про юну Наталоньку Гончарову заговорили і почали наголошувати, що вона — праправнучка самого гетьмана Дорошенка! З тим досить рідкісним, як для Москви, титулом — праправнучка малоросійського гетьмана — і з’явилася дівчина на московських балах взимку 1828 року, і те, чийого вона роду, стало як наче б візитівкою, її чи не найбільшим — після вроди — скарбом. Ось тоді у вищому світі Москви, але у зв’язку з новою примою московських балів, і виринуло з більш як столітнього забуття ім’я українського гетьмана, ворога, до речі, Росії, як «затаврував» його Пушкін…

— Дорошенко?.. Хто?.. Хто такий?.. — швидко питав Пушкін московських друзів, як вперше побачив на балу Наталі Гончарову і почув, чия вона праправнучка. — Який Дорошенко?.. Хоча… Щось вчувається малоросійське… Судячи по прізвищу… А-а… Він, голубчик, малоросійський гетьман Дорошенко, який, здається, чи не найбільше не любив руських. Себто їх ненавидів. Нас тодішніх… Пригадую, я писав про нього у примітках до поеми «Полтава». Пам’ятаю, пам’ятаю… Справді, красивий був малорос! Вродою своєю, а не політикою, бо необачно воював з Росією. Воював доти — от упертий малорос! — доки Росія його не висмикнула з України і не відправила у Ярополче на вічне поселення — без права повернення в свою Україну. А втім, для ворогів такого рангу як Дорошенко це був почесний варіант, бо інших малоросійських гетьманів цар відправляв у Сибір, в який-небудь Тобольськ на Іртиші…

— Ось його врода і передалася його ж праправнучці.

— Хоч тут Дорошенко прислужився Росії, як ненавидів за її — нашу, до речі, — імперську політику, за володарювання над іншими. В тім числі й над милою його серцю Украйною… Максимович давав мені малоросійські народні пісні — поезія! Істинні перли! Я, коли мандрував цим дивним краєм, коли писав «Полтаву», був у захопленні від Украйни. А які жінки там, на півдні, де тече величавий Дніпро! Не дивно, що навіть старий Мазепа не встояв перед їхніми чарами!

— І зокрема, перед однією юною особою, перед Марією Кочубеївною, — вставив хтось із друзів. Скориставшись паузою в бесіді, процитував по пам’яті: