Валентин Чемерис - Генерали імперії

Пушкін, слухаючи свого друга-шанувальника, був у захопленні. Але не тому, що пролунали з уст московського юнака його власні рядки (почуття гумору ще ніколи не зраджувало поета, хоч він і вважав себе за такого, що вже належить країні, адже власною творчістю не завжди був задоволений, бо творчі вимоги до самого себе зростали постійно, особливо в останні роки), а тому, що рядки, писані ним про кохану гетьмана Мазепи, здалися йому такими, що підходили і до праправнучки гетьмана Дорошенка… А раптом тут якась символіка? Тільки-но він закінчив «Полтаву» — жовтень 1828–го — і поема ще не вийшла в світ, але вже в обох столицях ходила у списках по руках, як Україна нагадала йому про себе — він зустрів у Москві праправнучку одного з її найвідоміших і найнепокірніших до Росії гетьманів.

«Полтаву» він писав у якомусь гарячковитому збудженні. Ледь чи не хворобливому, але вельми приємному і радісному. Бо іноді здавалося, що жив не на землі, а в небесах витав, хоч дні його тоді й минали в частих поїздках то в Москву, то в Петербург. В серпні того року почали над його головою згущуватися хмари неприємностей, коли виникла серйозна справа про елегію «Андре Шеньє» та поему «Гавриліада». По елегії закінчилося тим, що Державна Рада Росії винесла вирок: запровадити над поетом таємний нагляд як над неблагонадійним. Постанову особисто затвердив Микола I. Особлива комісія, створена за вказівкою імператора, прискіпливо зайнялася його «Гавриліадою». Імператор назвав її «мерзостью». І він змушений був відкараскатися від тієї «мерзости», поклявшись — іншого виходу не було, — що то не його твір. Ледве-ледве викрутився від авторства не зовсім пристойної речі. Почалася смуга невезіння, непевності. Тривога, бездіяльність, карти до ранку, значні програші. Та ще звичне відчуття безпритульності і непотрібності в цьому світі… Але тієї осені його врятувала «Полтава», яку він писав у захопленні. Віршовані рядки приходили до нього навіть уві сні… Коли ж завершив поему — ожив. І навіть спробував було підбити клинці до однієї знайомої на ймення Марія (тому й героїню «Полтави» Матрьону Кочубей перейменував на Марію). Про неї писав, що вона «цветок в пустыне, соловей в дичи лесной, перл в море» і що він «намерен на днях в нее влюбиться». Проте з Марією тоді нічого не вийшло. Він так же швидко, як захопився, так і охолов. І тут на обрії з’явилася вона, Наташка Гончарова. Він так захопився праправнучкою Дорошенка, що й білого світу без неї вже не уявляв. І те, що він тільки-но написав про гетьмана Дорошенка і по якомусь там часі зустрів його праправнучку, було знаком долі, посланням небес…

— До речі, Дорошенко, здається, і мій родич. Так, так, родак. Син його одружився з Параскевою Пушкіною… Цікаво. Хоч старий Дорошенко й ненавидів руських, а от же — іронія долі! — йому довелося з руськими породичатися. Мудро вчинив московський уряд, коли одружив цього сепаратиста з московською дворянкою і поселив у Ярополчому. А праправнучка його… Світ, виявляється, такий тісний. Праправнучка його просто… ні, вона просто чарівна. Я вже нею зачарований!

Друзі легенько посміювалися з поета, який і сам любив кепкувати, і влучні жарти цінував.

— Олександре, ти, здається, не тільки цією Наталі Гончаровою зачарований, а — огончарований!

— Огончарований? — сміявся поет молодо, радо й щасливо, відчуваючи вже тоді, що б там не було, як би доля не повернулася до нього, а вона, Наташа Гончарова, буде таки його. — Вельми дотепно. І, здається, правдиво.

— Але — стережися! Ти досвідчений ловелас, але ж і Наталі не простий горішок!

— Я теж не з простаків. Други, відрекомендуйте мене юній діві. Зведіть мене з нею. Мушу їй закрутити голову. Ах, як здорово, що я приїхав у Москву саме цієї зими. Не раніше й не пізніше, а — якраз. Це моя судьба! Геть сумніви, геть хандру! Я залюбки залишаюся в Москві. До весни! А на той час юне диво Гончарових, думаю, буде моїм. Не вперше мені за се любе діло братися…

…І все в нього було вже десь там, за літами, за життям — і молодість, і любов, і стрімке зростання від козака до гетьмана держави, і саме гетьманування, перемоги й поразки, боріння, служіння ідеї об’єднання України… Зрештою, десь там, за туманами, за далями, за чужими краями була й Україна, назавжди втрачена Україна, та Україна, яку він так і не зміг об’єднати і зробити її вільною, а попереду — чужа чужаниця, Москва, доживання віку в Ярополчому вольним невольником, у вільній неволі… Все було позаду, але старим він тоді ще не був — що ні, то ні.