Валентин Чемерис - Генерали імперії

Та й сама Наталонька Гончарова — його чарівна Наталі — була в тому списку не в однині (як відповідно і в його житті), першою значилась Наташка — кріпосна актриса домашнього театру гр. В. В. Толстого, друга — «премиленькая» Наташечка, покоївка фрейліни Валуєвої, третя — вже Наталі — графиня Кочубей. Гончаровій Наталі випало увійти в його біографію хоч і найвродливішою, але під номером чотири. Це буде його остання любов, після Наталі № 4 у нього більше не буде такого захоплення, як і самого, невдовзі, життя. Але тоді, взимку 1828 року, він захопиться Наташкою Гончаровою так, як, здавалося, ще ніким так не захоплювався, бо світ наче клином зійшовся на тому юному створінні, що його він зустрів на московському балу.

— Хто?.. Хто вона?.. Ця юна діва?.. Це — диво з див! Чиїх батьків ця чарівна красунечка?

— Її звати Наталі…

— Наташка, — сміявся він, уже почуваючись щасливим і впевненим, що вона буде його, тільки його. — Яке красиве російське ім’я! І мені вже добре… — хитро посміхався, — знайоме.

— Наталі Миколаївна Гончарова — нова, сліпуче-осяйна зоря, що негадано зійшла на сірому московському небі.

— Чому ж зорю сію не знаю?

— Ну, друг Пушкін, треба частіше бувати в Москві.

— Тепер я взагалі, вважайте, москвич. То хто ж вона, ця найясніша зоря сірого московського неба?

— Наталі, — гордо сказали йому, — праправнучка Дорошенка.

Здається, Пушкін його не любив, чужого йому, з позаминулого століття малороса, який чомусь був прапрадідом його чарівної Наталі, коли в одному з своїх листів сердито писав:

«…из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских…» [7] Якщо О. Пушкін та його однодумці звинувачували Петра Дорошенка в русофобстві, то радянські історики й уся тодішня ідеологічна рать дорікали Дорошенку тим, що він буцімто проводив політику, «ворожу інтересам українського народу» — ось тобі й на! — себто звинувачували в українофобстві. Що вдієш, били і б’ють Петра Дорофійовича ось уже четверте століття з обох боків. За все те ж: що хотів Україну зробити незалежною, вирвавши її з московського ярма.

Олександр Сергійович тут явно був несправедливий. Та й чому тільки один Дорошенко «больше всех ненавидел»? Крім нього, в українській історії часів козаччини легко можна знайти не одного гетьмана, який не відзначався пієтетом перед поетовою імперією, більше того, ходив проти неї оружною силою, часом завдаючи їй відчутних ударів (хоча б той же Іван Остапович Виговський, який вщент розгромив колись московитів під Конотопом. Чи, скажімо, Петро Кононович, з родовим прізвищем Конашевич і козацьким прізвиськом Сагайдачний, запорозький уславлений гетьман, який року 1618 через Сіверщину несподіваним рейдом повів запорозьких козаків на Москву, захопив руські міста Лівни, Єльц, Лебедин, Данков, Скопин, Ряський, Калугу (останню, щоправда, на зворотному шляху) і мимо Серпухова, розбивши ратників князя Пожарського під час переправи через Оку, каширським шляхом пішов на білокам’яну й опівночі з військом вже був біля Арбатських воріт Москви), а перепало від Пушкіна лише Петрові Дорошенку.

Та й що це за диво таке — Росія, — що її треба неодмінно тільки любити? А коли немає за що? Та й самі росіяни в таких випадках кажуть про те, що, мовляв, «насильно мил не будешь». Воістину!

«…из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских…»

Да полноте, Александр Сергеевич!

Що ви таке кажете?

Годі-бо вам.

Якщо вдатися до мови дипломатів, зносини Дорошенка з Москвою почалися безхмарно, багатообіцяюче і на самому початку були, повірте, увінчані соболями, і Петро Дорофійович один час навіть схилявся було — щоправда, не так з почуттів, як з безвиході, — ледь чи не до полюбовного вирішення справи з Москвою (не за рахунок, звісно, України), і не його вина, що з того пива, як кажуть, не вийшло дива.

Отож.

Соболь — цінний промисловий хутровий звір — в російському царстві, пізніше в імперії, як ще раніше у Великому московському князівстві, — був (та й нині залишається) валютою з валют, а ним у ті часи просто кишіли російські ліси! Соболями московити нагороджували тільки тих впливових і знаних іноземців, яких намагалися переманити на свій бік (чи бодай запобігти в них прихильності), а через них часом і їхній край захопити. Серед таких недовго походив і Петро Дорошенко, в досьє якого під роком 1655 у графі нагороди має значитись: соболі від російського царя.