Валентин Чемерис - Генерали імперії

Поклав собі пожити в старій столиці до весни. А там… там видно буде, час та обставини покажуть, що йому далі робити. Тож Москвою вирішив рятуватися від нудьги та самотності. Бо ж дивно виходило — навколо стільки людей, а він чомусь почувався як на безлюдді. Робінзоном на незаселеному острові. Тож і метався, ніде не знаходячи собі місця, наче за ним по сліду йшли переслідувачі. Куди завгодно, аби лишень не на місці. Почувався в той час акулою, яка мусить безперервно рухатись, аби свіжа вода раз у раз омивала зябра, подаючи багатий кисень. Зупинка для неї — смерть. Від кисневого голодування. Тож у пошуках спасіння, не зупиняючись і на мить, носиться акула морями й океанами живою торпедою… По весні він навіть просився на театр воєнних дій (тоді тільки-но почалася чергова війна Росії з Туреччиною за володіння, яким обом імперіям здавалося мало), просився швидше з нудьги, хоча й патріотичні почуття істинного росіянина — або, як він любив урочисто і дещо аж патетично висловлюватись: роса — не варт було скидати з рахунку. Прохав зарахувати його в діючу армію, під кулі та ядра. Але «клятий царизм» (як пізніше титулуватимуть радянські ідеологи тодішню форму російської державності) все-таки беріг великого поета Росії. Хай воює в поезії. Ну, ще на інтимному фронті, де він почувався просто-таки фельдмаршалом. Ба, навіть генералісимусом. А на полі бою ставати гарматним м’ясом є кому і без нього. А він хотів просто забутися, себе загубити. Але на війну його не взяли. Ну й дідько з нею, з війною! Поля брані з турками йому замінять поля інтимні, де він і справді почувався, як у рідній стихії.

Отож перезимувати вирішив у Москві-матушці, де з настанням холодів і до самої весни — бали-бали-бали!.. Що-що, а зимові бали Москва любила, і вони в неї виходили славні (куди там санкт-петербурзьким!) і йшли собі та йшли — вервечкою. Залишився в Москві, певний, що вона таки порятує його від хандри. Та й запрошення на гульки, — тільки-но він з’явився в першопрестольній, що неухильно перетворювалася на купецьке місто, — посипались зусібіч, як з рогу достатку.

На одному з таких балів він і зустрів її — своє сонце і свою, як час покаже, найбільшу біду.

— Хто?.. Хто така?.. В чиєму саду щойно розквітнув цей неземний тюльпан? — збуджено питав він московських приятелів, таких же молодих гульвіс, джигунів-зальотників, як і сам. Пригод він тоді багнув, як ніколи. Попри все, туга за жіночою любов’ю та муки, що їх вона завдає — були його постійними супутниками. Любив він до того вже багато разів — з більшим чи меншим вибухом пристрастей. Був щедрий і невситимий багатолюбець, та й любок мав на вибір — і зовсім юних, і рівних собі за віком, і навіть старших за себе, — а коханцем був досвідченим, з великим стажем — недарма ж себе називав-величав (з великої літери) Ловеласом.

Перед одруженням з Наталі Гончаровою відверто напише своїй «подрузі» княгині В’яземській: «Natalie, впору сказати, моя сто тринадцята любов».

Якось в кінці того ж 1828 року він складе «донжуанський список» (до речі, вельми скромний) тих своїх любок-голубок, якими до того захоплювався (деякими ж особливо). Так ось у тому кондуїті ряд імен повторювались, тож там значилося самих лише Катерин кілька: Катерина I, Катерина II, Катерина III і Катерина IV. Не кажучи за інші російські жіночі імена. Із багатьма чарівними власницями тих імен у нього був «рая миг сладострастный». Чи — «бесстыдное бешенство желаний». Майже всім він присвячував поезії, повні жагучої пристрасті, а деяким і мадригали, як, наприклад, княгині Авдотьї.

Реєстр той кінця 1828 року і завершувала Наталонька Гончарова, яка, до речі, йшла слідом за знаменитою у його житті і в руській поезії славнозвісною Анною Керн, якою він найбільше і найжагучіше захоплювався і яка стане недосяжною — для нього самого недосяжною! — вершиною його незвичайної любові.

Але й між Наташкою та Анною Керн («наконец-то я с Божьей помощью трахнул Аннушку», — зізнається він якось у своїх паперах) було ще кілька менш значних захоплень, тож імена тих претенденток на його серце він навіть не зафіксував — та й хіба запам’ятаєш усіх! А втім, він завжди був оточений «милими баришнями» і завжди крутив і грав з ними любов. Про жіночу любов, ніжності, пестощі й пристрасті він мріяв, як про останній прихисток у цьому прісному світі, вони були для нього «надійним щитом проти стріл судьби». Було до Гончарової і сватання, але, правда, поспішне, а тому невдале, радше несерйозне. Все ті ж грища сердечні.