Валентин Чемерис - Генерали імперії

Автономія — і без того куца, — за гетьманування Самойловича все більше й більше обмежувалась, урізалася, зводилась нанівець. Але найбільшим злочином Поповича проти рідної вітчизни було те, що він незалежну Українську Православну Церкву — вона лише номінально підлягала Константинополю — віддав московському патріархові. Звідтоді за триста з лишком літ на волю пощастило вирватися — вже в незалежній Україні — лише частині церкви, колись проданої Самойловичем Москві і утворити свій Патріархат — Київський.

Хоча де в чому й Івана Самойловича можна зрозуміти. Не виправдати, а лише зрозуміти. Він, як і всі інші гетьмани, крутився між двома вогнями — польським і московським на Україні, а воно куди не повернись, і там гаряче, і там пече… Добре посприяли його переходу до Москви (навіть самі того не усвідомлюючи) поляки. Гоноровите польське панство своїм нецивілізованим варварством, просто-таки аморальним ставленням до сусідів своїх, українців, підганяло гетьмана перебігти до Москви. Гонор, здається, позбавляв поляків розуму й історичної перспективи. З цього приводу Іван Самойлович, ледве стримуючи образу, що кипіла в його душі, писав кошовому Івану Сірку, як поляки ненавидять запорожців і взагалі українців за православну віру:

«У поляків, що русин, то й песя кість, і недостоїн русин, особливо наш брат козак, не тільки перед поляком сісти, але й стояти трудно».

Самойлович за це поляків не любив (поляки в свою чергу не любили Самойловича), і, коли постала проблема кого вибирати, до кого приставати — до Варшави чи до Москви, — вибрав останню, знаючи, що вона — менше зло у порівнянні з першою, адже поляки яку тільки наругу не чинили над українцями, називаючи їх не інакше, як «хлопами» і «бидлом». Але непомірно роздутий гонор, що доводив їх іноді до абсурду, — це ще півбіди. Біда була в тому, що ніхто, навіть турки чи татари, не чинили таких звірств на Україні, що їх тоді чинили поляки ім’ям Корони і свого круля. Польський гетьман С. Потоцький у листі до короля писав з України: «Де тільки траплялося містечко, слобода чи село, вирубавши мужицтво, ми спалювали весь достаток». Як тут не побіжиш до Москви! І Самойлович побіг. В результаті своїх жорстокостей поляки й програли герць з Москвою. А Москва, як тільки вона одна уміла це робити, хвалила — на словах, звичайно, — свого вірного підніжка, задобрювала його різними брязкальцями — поки він був їй потрібний і обставини вимагали його присутності на чолі уряду. Особливо хвалила за те Поповича, що він вижив з гетьманства Дорошенка, провідника незалежної України. Навіть послано йому було з Москви жалувану грамоту, а з нею — золотий ланцюг (яка зловісна символіка, адже Іван Самойлович все своє гетьманство був припнутий до золотого московського ланцюга), а з ним два діамантові клейноди — за вірність, звісно. І все ж Москва повністю не довіряла навіть такому вірному слузі, яким був Самойлович, зажадавши, аби гетьманові сини в якості живої застави постійно знаходилися в першопрестольній. На той випадок, якщо їхній батечко та раптом відколеться від Московії, бунт проти неї підніме, чи що, сини його тоді будуть в один мент схоплені і скарані на горло — удар довбні по голові, і поскидають їх під лід Москви-ріки, якщо це буде взимку. Чи стрільці своїми бердишами повідрубують їм голови, якщо це трапиться в іншу пору року. Така погроза швидкої розправи з синами міцно тримала гетьмана на московському ланцюгові.

Року 1677–го, коли за допомогою Самойловича було позбавлено булави непоступливого Дорошенка і відправлено його у безстрокове вигнання в Москву без права повернення в Україну, Москва ініціювала (одних старшин застрахала, інших підкупила соболями) на козацькій раді вибори нового гетьмана. Висунула, звичайно ж, Івана Самойловича на посаду гетьмана «обох боків Дніпра», і покірна старшина (підкуплена — теж) покірно обрала Поповича гетьманом «обох боків Дніпра», після чого було складено цареві присягу на вірність і — для цього й затівався фарс з новими виборами гетьмана, — на вічне — ВІЧНЕ!!! — підданство. Старий, традиційно-український гетьманський прапор у Самойловича було відібрано (малиновий, він нагадував про волю України), а гетьману було піднесено новий, виготовлений у білокам’яній, «вірнопідданий» прапор, що мав уже підкреслювати залежність України від Московії — білий з білого атласу з малиновою оторочкою і двоголовим орлом посередині.

Ось тоді український (ніби ж український!) гетьман з чужим двоголовим пернатим хижаком на своєму прапорі подумав, що він уже ухопив самого Бога за бороду. А невдовзі виявиться, що таки й справді ухопив, але — шилом патоки. Проте, навіть засліплений вірністю московському цареві, навіть виступаючи тепер під двоголовим царським орлом, що мав його, гетьмана, тримати у своїх пазурах, як тримає орел якогось там ховрашка, Самойлович, як ще раніше інший великий прихильник Московії гетьман Многогрішний, почав прозрівати — та й не був же він викінченим ворогом України, щось українське, попри все, у ньому таки жевріло, гетьман ще пам’ятав, чийого він роду-народу, і бачив, що Москва хоче утнути з його батьківщиною, особливо після того, як у 1686 році вона уклала з Польщею мир — за рахунок України та поділу її на дві частини. Тоді ж цареві нишпорки в Україні доносили в Москву: гетьман Самойлович починає виявляти незадоволення московською політикою щодо України. Це насторожило Москву, а тут і зручний випадок трапився, аби розквитатися з гетьманом, що вже почав — посмів! — зводитись з колін. У 1687 році російсько-козацькі війська під спільним командуванням князя Голіцина та гетьмана Самойловича вирушили в Крим. Літо й без того видалось засушливим, на додачу татари заходилися випалювати степи, все на шляху просування військ куріло, залишаючи попіл і обгорілу землю, обрії днями були затягнені ядучим димом. Татари почали витіснювати Голіцина зі степу. Об’єднане військо губило коней, до всього ж спалахнув голод. Боячись потрапити в полон, Голіцин спішно повернув на Україну, але вину за свій безславний похід звалив на Самойловича — це він, мовляв, намовив татар підпалити степ.