Валентин Чемерис - Генерали імперії

Коли з цим упорались, на другому етапі в Україні, в Харкові, було створено контрреволюційний уряд — т. зв. перший Всеукраїнський з’їзд рад, який — оголосивши законний уряд України — Центральну Раду, — контрреволюційною, — проголосив Українську радянську (неодмінно радянську, себто проросійську) республіку. І вже мовби підтримуючи новий «законний» уряд України, Ленін і направив (забувши про свої словеса щодо буцімто «вільної України») збройні сили полковника Муравйова, які під Крутами і завдали незалежній Україні удару (плюс «повстання» у Києві на заводі «Арсенал»). Наївні незалежники України все ще вірили облудним словесам вождя щодо права націй на самовизначення, а тим часом «відносини між Радянською Україною і Радянською Росією успішно розвивались і міцніли», що й дало можливість більшовикам забрати до своїх рук всю владу в Україні і врешті-решт приєднати її до Росії.

Так планувалося і в Фінляндії, точнісінько за таким сценарієм, але там несподівано вийшла осічка, бо фіни виявилися не українцями, чи як їх тоді називали — хохлами. З фінами цей номер не вийшов.

Хоча у Фінляндії все спершу складалося вельми драматично і небезпечно для молодої республіки.

«Сенат і парламент, — згадуватиме Маннергейм, — залишилися без роботи. Тієї ж ночі червоні захопили Тампере, Куопіо та інші міста. Повсталим допомагали російські солдати».

Останнє, що встиг до перевороту зробити сенат, це звернутися до народу. У зверненні, датованому 28 січня 1918 року, говорилося:

«Генералу Маннергейму і народу!

Підбурювані деякими революційно налаштованими елементами окремі громадяни Фінляндії, спираючись на чужі багнети і війська, вчинили заколот проти Парламенту Фінляндії і його законного уряду, чинячи перепони з допомогою сили його діяльності і ставлячи під загрозу тільки-но здобуту свободу. Уряд держави вважає необхідним застосувати всі можливі засоби, щоб покінчити з цією зрадою, для такої мети ті сили правопорядку, які були створені для підтримання порядку в країні і уповноважені Парламентом, підпорядковані одному керівництву, їхнім головнокомандуючим призначений генерал К. Маннергейм. Уряд закликає законопослушне населення держави допомагати генералу Маннергейму і його збройним частинам всім тим, що він вважатиме необхідним для досягнення успіху.

Ті нечисленні громадяни, які зі зброєю в руках піднялися проти законного громадського порядку, повинні скласти зброю. Якщо ж вони вважають свої дії правомірними і підкоряються своєму керівництву, хай знають, що їх виступ в будь-якому випадку чекає поразка. Збройні сили уряду вже захопили більшу частину країни і наближаються до міст, що розташовані на півдні і південному заході. Ніякі перепони не зупинять їх в боротьбі проти зрадників держави і за свободу Вітчизни!»

Генерал К. Г. Маннергейм:

«Військові дії були спрямовані проти тих руських збройних частин, які залишалися в Фінляндії, не дивлячись на визнання радянським урядом незалежності нашої держави. Саме тому війна, що спалахнула, була війною визвольною, боротьбою за свободу. Цей факт не можуть змінити і ті обставини, що невдовзі ми були змушені вести воєнні дії не лише проти руських, але і проти бунтівників всередині країни. Ні законний уряд, ні його армія не були повинні в цьому. Вина лежала на керівниках заколоту».

В тому, що мізерна частина громадян Фінляндії — фінів за національністю — піддалася на облудну пропаганду чужаків з берегів Неви і виступила проти незалежності своєї держави, за подальше її закріпачення, зіграла свою роль вікова русифікація країни, що перетворила їх на денаціоналізованих елементів, сиріч «інтернаціоналістів», але неодмінно з російською мовою спілкування, а також демагогічні гасла щодо рівності народів і завтрашнє щасливе життя, що всі, мовляв, будуть «разом». І не дивно, адже на той час вже 109 років російська імперія душила Фінляндію, позбавляючи її прав бути самостійною. Генерал Маннергейм змушений був звернутися до народу із спеціальною заявою, у якій, застерігши, що вважає необхідним роззброїти не лише російські гарнізони в країні, а й заодно «гірших представників нашого народу», які, «об’єднавшись з російськими солдатами, стали на шлях зради й насильства і почали убивати мирних громадян…», до всього ж «повсталі зрадили батьківщину», а тому «повинні бути засудженими».

Перші успіхи білу армію чекали вже на світанку 28 січня, коли було організовано опорний пункт для майбутніх битв. Великі гарнізони руських у Васі, Сейняйолі і Лапус були роззброєні. На протязі всього лише чотирьох днів увесь район Етеля-Похьянмаа був звільнений. П’ять тисяч росіян склали зброю. Було захоплено 8000 гвинтівок (яких так не вистачало патріотам), 34 кулемети, 37 гармат, кілька мінометів і велику кількість спорядження та боєприпасів. І це був лише початок визвольної боротьби фінів за свою незалежність.