Валентин Чемерис - Генерали імперії

Так була здобута велика перемога, якої Фінляндія до того ще ніколи не здобувала. І все відбудеться у відповідності з віщуванням ясновидиці — генерал створить армію і приведе її до перемоги. І все це за такий короткий, неймовірно короткий проміжок часу від січня до травня. І сам Маннергейм іноді по-дитячому дивуватиметься, пригадуючи своє недовге перебування в одеському готелі «Лондон» в жовтні 1917 року: «Але звідки їй було відомо у 1917 році те, що ще станеться зі мною у 1918 році?»

А 6 грудня звідтоді і назавжди стане для країни Суомі Днем її незалежності. Про той День і спогад.

…Той Новий рік, що його ми зустрічали в друга-поета, відомого і знаного на той час, а по смерті якось вже й незаслужено призабутого, зустрічали, як і водиться, всю ніч, до білого ранку (а він і справді був білим-білим од рясного та лапатого снігу, що почав сіятись за вікном ще передсвітом), особливо мені запам’ятався. Може, тому, що на святковому столі біля традиційної фігурки традиційного діда-мороза стояли живі квіти. Це було, як нині модно казати, навіть кльово. І звалися вони вельми симпатично, якраз під святковий захід: мороз. Або ще — морозиха. Себто айстра верболиста. Букетик блідо-блакитних квіток, зібраних в кошик, досить оригінально виглядав на новорічному столі. Цвіте морозиха до пізньої осені, заморозків не боїться (звідси й назва), але як вона «дотягнула» аж до 31 грудня — не знаю. Мабуть, поет привіз її з півдня, він, здається, того місяця їздив до Криму. Отож, блакитненько-блаватна морозиха — айстра і надала нашому тодішньому новоріччю такого собі шарму, що за неї навіть було виголошено один з тостів.

І взагалі, якось аж по-сімейному було тоді в поета, його затишній, хоч і маленькій господі, в так званій «хрущовці». До горілок майже ніхто з гостей не доторкнувся, пили шампанське брют та сухе червоне вино (якщо пам’ять не зраджує, каберне вищого ґатунку), з сієї причини ніхто не п’янів, але всім було весело, тож і настрій був відповідний. Коли вже провели Старий рік, зустріли й привітали Новий і про все перегомоніли, десь ближче до третіх півнів настала черга довгоочікуваної поезії. В центрі нашого дружного літературного товариства (поети, прозаїки, один, здається, критик, щоправда, дещо жовчний — професія наклала відбиток чи що?), звичайно ж, був господар, відомий на той час поет, він до білого ранку, до рясного лапатого снігу за синіючим вікном при свічах читав свої поезії, що їх понаписував тієї осені та на початку зими. А двічі його, як і кожного істинного поета, запрошувати не доводилось (та й коли ще йому така нагода трапиться!) — тож читав і читав. Ми його слухали дещо поблажливо — розслаблені добрим вином — хай, мовляв, поет відведе душу, вірші його були гарні — все про любов, пейзажна лірика, настроєве. І звичайно ж — українсько-патріотичне — козаки, гетьмани, степи, Запоріжжя…

І раптом десь передсвітом поет зробив крен в політику — найнебезпечнішу тему в тодішній нашій «спільній родині». Хоча все вийшло ж ніби ненароком (та й кого цікавила політика за новорічним столом з живим букетом морозихи?). Не пригадую вже, котрий з гостей згадав Діда Мороза і притьмом запитав:

— Хто скаже, де літує Дід Мороз? І з яких країв він до нас прибуває в Новорічну ніч?

Запитання мовби ж дитяче, але всі весело заходилися гадати — звідки. Зійшлися на тому, що безперемінно звідкілясь із півночі.

— З Лапландії! — вигукнув зачинщик розмови про Діда Мороза. — На Скандинавському півострові є такий край з колоритним йменням — Лапландія! Там в нелегких, майже приполярних умовах живуть оленярі, мисливці й рибалки народу лопарі. Вони ж лапландці. Або ще — саамі, корінні мешканці тих суворих країв. Ось до них в Лапландію першим і приїздить на санях, запряжених оленями, Дід Мороз. А вже звідти й до нас…

І тут поет, скориставшись паузою, і вигулькнув із своєю небезпечною темою.

— До речі, про Фінляндію, яку ви щойно згадали у зв’язку з Лапландією. 6 грудня я написав про край «Калевали» вірша. Чому саме 6 грудня? А тому, що 6 грудня — це день, коли Фінляндія проголосила свою незалежність у 1917 році. А Україна тоді… А втім, не буду, бо й так усе ясно. А Фінляндія — молодець! Була ж вона глухою провінцією Російської імперії, якоюсь там губернією на північній околиці, князівством Фінляндським, а бач… Виборола незалежність. В снігах Карельського перешийку. Знайшлась у неї одна людина, яка…

Ми завмерли, здогадавшись, кого має на увазі наш друг — не інакше як Маннергейма. А прізвище білого генерала, непримиренного ворога СРСР, та ще в позитивному контексті, згадувати в СРСР було рівнозначно самогубству. Слава Богу, поет, захопившись, не назвав прізвища білофіна, борця з «червоною зіркою», і ми полегшено зітхнули, не відаючи, що нас чекає попереду…