О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

«Кутєни, Волєни, Сторонєни, Зазамчєни — дайте знати на Діброву! Хто би сказав, що Іван Калита не вміє косити, той дістане три рази г писок!»

Далі молодий Іван до дівчат ходив, і готувалося весілля — довге, коштовне, з «троїстою» музикою. На приходство приходила «молода» з дружкою — такі молоді, рум’яні, засоромлені, всім доземно кланялися й просили: Старших—«Прошу вашеці о благословенство!», а молодших — «Прошу вашеці на весілє!». І було весілля й родилися діти й далі ділилися вузенькі нивки. А на приходстві казали: «Чого хлоп бідний — бо дурний. А дурний — бо бідний». Начебто зачароване коло.

Лиш на дні душі того консервативного, напівголодного, вдоволеного села тліла іскра бунту, яка могла вибухнути несподівано й нелогічно — як палячи панський замок — чи ламаючи приходський фортепіян.

І хто міг подумати, що з ровесників Ігоревих, отих замурзаних, примітивних «дітиськ», колись виросте нове, інакше покоління села — кооператори, просвітяни, підпільні боєвики?

Ігореві вже дев'ятнадцять літ. Він і пластун і спортовець (хоч у футболі незграбний зовсім) і інтелектуал — звеличник Сореля й Донцова — і в Організації призначений районовим провідником і в тюрмі півроку сидів. Словом, звідки не глянь — видатний і замітний молодий чоловік. І ніколи вже в пізнішому віці Ігор сам собі не здаватиметься таким великим, як тепер, у дев’ятнадцять років.

Але до Лисович його все таки тягне, такою дитячою, атавістичною тугою — мов до місця народження, до рідної хати. І влітку, ще заки поїхати на студії на чужину, Ігор вибрався в гості до дідуся Корчина.

Подорож із Львова до Лисович не далека й досить приємна. Насамперед — трамваєм на львівський Двірець, великий такий, з розмальованими стінами заль і високим скляним дахом. І потяг паровий уже пихкає й димом курить, залізничники метушаться, важні всі, в гарних мундирах, у червоних шапках. Далі — півтори години їзди потягом, з усіх боків долітають уривки польської конверсації — «прошен пана, прошен пана»…, жиди всю дорогу заїдають щось, селяни сидять мовчки, поважно, непорушно. За вікнами пролітають знайомі, десятки разів бачені, все цікаві краєвиди. Вечоріє…

На станції в містечку на Ігоря не чекає «фіра» — адже в лисовицькому приходстві вже давно нема коней, а найманого візника Ігор не замовляв у листі, не хотів турбувати стариків. Він же молодий, здоровий і пройти десяток кілометрів йому — дрібниця. Та, щоб швидше було, Ігор піде коротшою дорогою — «На гори» — куди кіньми звичайно не їдуть, бо стрімко дуже.

Ігор вихоплюється на першу «гору» — гарно так, містечко ледве мріє внизу під рожевим світлом заходу, здалека виблискують станційні вогні… Далі дорога в’ється вниз, у балку, геть темно вже, тільки місяць-молодик присвічує. Ігор швидко йде, пруживим, молодим кроком — ще одна гора, знов балка, ліс… Колись давно, ще чотири роки тому, в п’ятій клясі, в холоднющу зиму 27-ого року він їхав сюди лещатами, заложивши хвацько берет на ліве вухо — а праве відморозив тоді, до нині свербить.

Та нині якось так радісно Ігореві, як тому хлопцеві у вірші Лепкого, що то «додому вертавсь із школи, з міста». Він же дев’ятнадцятилітній молодий чоловік, сповнений почуття власної «дорослости», а хвилюється, як малюк, як колись, хотів би забігти скоріше, він — щасливий з ожидання зустрічі, зустрічі з дитинством, із минулим.

Йому ввижається старий приходський будинок і знайомі кімнати й близькі люди, дідусь усміхнений, бабця кругленька й добра, веселі, балакучі тітки. Він бачить, ніби в завтрашньому ясному сонці, такі знайомі, рідні картини — подвір’я, ґазон і сад, дерева, стежки. І на прохід він обов’язково ходитиме, сам — щоб більше бачити, більше пригадувати. І він — хоч дорослий — полізе на стару яблуню, щоб нагадати часи дитинства. Щоб на чужину повезти оті золоті спогади з «рідних» Лисович.

Ігор хвилюється, довжиться дорога — але ось уже й хуторець видно — «Мазура» — єдиного поляка на все велике українське село. І перший присілок — Кут, і стежка вивозом, колишнім замковим ровом і сад «3а хатою» — сливовий сад.

Ніч темна, та Ігореві, все таки помічається, що приходство якесь не те стало — принишкло, постаріло, обідніло. Город необсаджений, завалений паркан, порожна клуня…

У сінях темно, важко намацати замок у дверях, але ж у кухні — людей стільки й світло аж очі разить — від нафтової лямпи число вісім — Ігоря чекають уже, сміх, привітання, обійми бабусині.